Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Що за чортівня?! — здивовано мовила Краснова, розвертаючи корабель. — Тео, де інформація?

— Якраз отримую, — відповів Штерн. — Атмосфера за бортом відсутня, а ґравідетектори не зафіксували в безпосередній близькості жодних масивних об’єктів. Ми перебуваємо у відкритому космосі, найближче джерело ґравітації розташоване на відстані шестисот сімнадцяти мільйонів кілометрів, що трохи більше трьох астрономічних одиниць. Його маса — сорок сім сонячних.

— Чорна діра? — запитав я.

— Ні, кеп. Просто велика зоря, що потужно випромінює в інфрачервоному діапазоні. Зараз покажу.

Штерн здійснив швидкі маніпуляції, і на головному оглядовому екрані, в центрі найближчого до корабля порталу з’явився яскравий зеленкуватий диск. Одночасно з цим чорнота космосу потойбіч сітки порталів перестала бути порожньою і заповнилася розсипом різної яскравості цяток такого ж зеленого кольору, який здавна використовувався для позначення інфрачервоних об’єктів — адже справжніх зелених зірок у природі не існувало.

— І що це означає? — озвалася Марсі розгубленим голосом. — Всі зорі там інфрачервоні?

— Не думаю, — похитав головою Штерн. — Швидше це портали поглинають електромагнітне випромінювання більш високої частоти. До речі, — додав він, глянувши на дисплей свого термінала, — комп’ютер обчислив радіус кривизни сітки. Він дорівнює тим самим трьом астроодиницям. А в центрі — наша зоря.

Я аж присвиснув.

— Нічогенько ж! Виходить, що зоря оточена порталами?

— Скидається на те.

— Здуріти можна, — сказала Краснова. — Це ж трильйони порталів!

— Десятки трильйонів, — зробив уточнення Штерн і повернувся до Еї, яка мовчки сиділа в кріслі, стискаючи в руці золотисту кулю. — А що говорить твій Ключ?

— Підтверджує ваші слова, — відповіла Ея. — Зоря цілком оточена замкненою системою порталів. Вони поглинають енерґію її випромінювання і спрямовують на функціонування тунелів місцевого сектора Мережі.

— Непогано задумано, — кивнув Штерн. — Сфера Дайсона. Велетенський термоядерний реактор з майже стовідсотковим коефіцієнтом корисної дії.

— Ступінь утилізації енерґії змінюється залежно від потреб Мережі, — додала Ея. За час подорожі вона добре натренувалася у спілкуванні з Ключем і навчилася одержувати від нього інформацію, що називається, „на льоту”, майже без пауз у розмові. — В разі необхідності портали можуть поглинати всі сто відсотків випромінювання зорі.

— Схоже, Ключ став з тобою відвертішим, — зауважив я. — Ти отримала новий рівень допуску?

— Ні. Як був п’ятий, так і лишився. Просто зараз я спілкуюсь уже не з Ключем, як таким, а через нього — безпосередньо з Вузлом. Можна сказати так: якщо в звичайних світах Мережі Ключ був самостійним комп’ютером, що мав доступ до Вузла, то тут він перетворився на дистанційний термінал глобального суперкомп’ютера, що обслуговує Вузол. І, відповідно, обсяг доступної мені інформації істотно збільшився.

— І де ж знаходиться цей глобальний суперкомп’ютер? — запитав Штерн. — Де він розташований фізично?

— Он там, — Ея вказала на екран, де світилася сітка порталів. — Просто перед нами.

— Тобто в порталах?

— Саме так. Уся їх сукупність являє собою єдину інтеґровану систему, апаратну й операційну базу Мережевого Вузла.

— Ага… — сказав я, вражений почутим. — А люди… е-е, істоти, що контролюють цей Вузол, вони знають про нас?

— Тут немає нікого, — відповіла Ея. — І нікому не відомо про нашу появу. Так, принаймні, стверджує Ключ. Хоча не знаю, чи можна йому вірити. Мої права на отримання інформації дуже обмежені. Якщо хтось із вищим рівнем допуску, ніж мій, заборонив повідомляти про свою присутність, то Вузол, певна річ, виконав його наказ.

— Тоді не виключено, — зауважила Краснова, — що саме зараз, у цю мить, істинні господарі Вузла пильно спостерігають за нами. Мабуть, вони засіли десь усередині сфери.

— Це навряд, — заперечив Штерн. — Там панує справжнісіньке пекло. Судячи з інфрачервоної ділянки спектру, всередині сфери знаходиться блакитний гігант зі світністю аж у сотню тисяч разів більшою за стандартну сонячну. А отже, відразу за порталами густина променевої енерґії приблизно така ж, як над хромосферою Сонця. Умови, м’яко кажучи, не надто комфортні.

— Так і є, — підтвердила Ея.

— Ого! — промовила Марсі. — Якщо ця зоря бабахне… До речі! Може, так і сталася катастрофа шістсот років тому? Вибухнуло не сонце одного зі звичайних світів Мережі, а отака здоровенна зоря на Мережевому Вузлі.

— Сумніваюся, — сказав Штерн. — Передовсім, такі масивні зорі не стають Суперновими. На завершальній стадії еволюції на них чекає ґравітаційний колапс. Окрім того, тут немає стаціонарних тунелів до інших світів Мережі. Навіть якщо станеться катастрофа, то, гадаю, все обмежиться лише знищенням Вузла і припиненням постачання сектора енерґією. Цілком можливо, що при цьому всі світи сектора випадуть з Мережі. Адже так, Еє?

— Ключ каже, що архітектурою Мережі враховано можливість катастрофи на Вузлах і передбачено заходи безпеки. Навіть якщо Вузол буде знищено, планети не зазнають руйнувань, а Мережа не впаде. У цьому секторі існує ще багато подібних сфер, які наразі функціонують як енерґетичні станції. Проте в разі загибелі чинного Вузла будь-яка з них може негайно замінити його.

Штерн кивнув:

— Бачу, тут серйозно перестрахувалися. Але ти сказала „багато подібних сфер”. Це скільки?

— Рівно стільки, скільки існує планет, що межують з Мережевим Вузлом. Вірніше, кількість таких планет визначається кількістю енерґетичних сфер. Для нашого сектора це сто тисяч у восьмеричному численні.

— Круто! — прокоментувала Марсі.

— А де центр керування Вузлом? — поставив я практичніше питання. — Місце, звідки його можна контролювати, віддавати йому команди, наглядати за роботою систем — ну, й таке інше? Має ж бути щось