Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

вона лишилася сама-самісінька у Всесвіті, полонянка Мережі, позбавлена можливості вирватися зі своєї безкрайньої в’язниці. Я намагався уявити свої почуття, якби несподівано зникло все земне людство — не лише земляни, але й мешканці Марса, Есперанси, інших колоній, персонал космічних станцій і баз, екіпажі міжзоряних кораблів… ну, словом, геть усі земні люди, окрім мене. Я щосили намагався це уявити — проте не міг. Надто страшна виходила картина, щоб бодай на секунду повірити в її реальність. А між тим, саме в такій похмурій реальності жила Ея…

— Вставати збираєшся? — запитав я.

Вона мляво похитала головою:

— Поки ні.

— А снідати?

— Потім.

Я присів на край ліжка і взяв Ею за руку. Вона міцно стисла мою долоню, а в її сонних очах замріли слабенькі жаринки. Зо хвилю ми мовчки дивилися одне на одного з сумом і затамованою ніжністю. Це був максимум, що ми собі дозволяли з тієї останньої ночі на Юнаї, коли я грубо відштовхнув від себе Ею. Вона вже не сердилася на мене, але про свої почуття більше не заговорювала. Я теж намагався ставитися до неї рівно, суто по-дружньому, хоча давалося це дуже важко.

— Знаєш, Еріку, — озвалася Ея, — сьогодні мені знову снився тато.

Ще б пак, подумав я. Він їй щоночі сниться. І щоразу докоряє доньці за те, що вона пробудила Ключ і тим самим привернула до Юная увагу Мережевого Вузла. Ці сни були проекцією почуття провини, яке переслідувало її і вдень, і вночі. Бувши розумною дівчиною, вона цілком здавала собі справу з того, що дві події, які сталися одна за одною — її маніпуляції з Ключем і зникнення всіх людей з Юная — найпевніше пов’язані між собою. Ми теж так вважали, хоча й намагалися переконати Ею в зворотному. А Ключ на всі розпитування відповідав, що, як і у випадку з Новою Землею, він не в змозі надати інформацію про причину атаки на Юнай. Водночас він стверджував, що постійно тримає зв’язок з Вузлом і повідомляє його про своє місцеперебування. Це був наш головний арґумент: якщо так, то чому Вузол не чіпав Юнай раніше і чому тоді не вживає ніяких заходів проти нас?..

— Але сьогодні було інакше, — вела далі Ея. — Тато казав, що даремно я забрала Ключ з Юная. Цього не варто було робити.

— Думаєш, Ключ охороняв Юнай?

— Не знаю. Можливо. Вчора ввечері мені вдалося з’ясувати в нього точний час, коли почала діяти сила, що забрала всіх юнайців. Закривши тунель з шатла на Юнай, я ще близько хвилини тримала зв’язок, перевіряючи, що відбувається в нашому домі, а менш ніж через три мілісекунди після того, як контакт Ключа з Юнаєм було остаточно розірвано, і з’явилася та сила. А це в жодному разі не можна назвати випадковістю.

— Ага, — протягнув я. — Отже, три мілісекунди… Ну, гаразд. Припустімо, ти маєш рацію. А що тоді захищало Нову Землю? Майже чотири сторіччя люди спокійно мешкали на ній і лише півроку тому зникли. Гадаєш, їх охороняв якийсь інший Ключ?

— Можливо, — промовила Ея без особливої впевненості. — Та швидше за все це почалося лише нещодавно. Хтось захопив контроль над Вузлом — або навіть над усією Мережею — і взявся „зачищати” її від людей. У часи Ваулоу нічого схожого напевно не було. Він навіть не припускав, що таке може статися, бо інакше не заповідав би церкві передати Ключа прибульцям з-поза Мережі.

— Мабуть, — погодився я. — Якби Ваулоу розглядав Ключ як захист для Юная, він би надійно сховав його. Так, щоб ніхто не знайшов. Наприклад, помістив би глибоко під землю. Або втопив у найглибшій западині океану.

— Шкода, що він цього не зробив, — гірко зітхнула Ея. — Дуже шкода…

Якийсь час ми мовчали. Я роздумував, чи варто заводити з Еєю розмову, задля якої, власне, зайшов до неї. Зараз вона була явно не в гуморі — хоча, з іншого боку, вона весь час перебувала в пригніченому стані.

— До Вузла лишилося менше сорока тунелів, — озвався я. — Ще доба польоту.

Ея повільно кивнула:

— Атож, як ми й планували… Не турбуйся, Еріку, завтра вранці я буду в нормі.

— Ти маєш бути готова раніше, — сказав я. — Вже вночі ми залишимо корабель і далі полетимо на шатлі.

Вона запитливо глянула на мене.

— Чому? Не хочеш ризикувати „Гермесом”? Але тоді краще залишити його перед останнім тунелем. Нам не завадить мати корабель під рукою.

— А він і так буде під рукою. Через кілька годин його підгонять Ольга та Марсі.

В Еїних очах промайнуло розуміння.

— Ага, ясно! Збираєшся надурити їх? Самі вони ні за що не захочуть лишитися, тому ти вирішив ушитися вночі, потай. Либонь, і зі Штерном уже домовився?

— Так, — не став заперечувати я. — Він цілком згоден зі мною. Нам нема сенсу всім разом летіти на Вузол. Ми б залишили й тебе — але це, на жаль, неможливо. Бо тільки ти маєш доступ до розширених функцій Ключа. Без твоєї допомоги нам не обійтися.

— Добре хоч ти відвертий зі мною, — сказала Ея. Вона на хвилю задумалась, відтак рішуче похитала головою. — Ні, Еріку, так не годиться. Я не погоджуюсь на цей план.

— Чому? Тільки з принциповості? Вважаєш, що так нечесно?

— І нечесно також. Але не це головне, річ в іншому. Якщо Ключ справді оберігав Юнай, то тепер він захищає нас. А вчинити так, як пропонуєш ти, означає лишити Ольгу та Марсі без захисту.

Я скептично хмикнув.

— Це тільки твій здогад. І він має одну ваду: коли ми прибули до 519-ї Стрільця і виявили Мережу, у нас не було ніякого захисту. А проте ми