Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Можливо, вас просто не помітили, — припустила Ея. — Мережа надто велика, аби простежити за всім, що в ній відбувається. Але світи, прилеглі до Вузла, напевно перебувають під пильним наглядом. Якщо мій здогад правильний, то Марсі з Ольгою будуть у значно більшій небезпеці, ніж ми.

— А якщо ти помиляєшся? — наполягав я.

Ея стенула плечима.

— Тоді без різниці. Що летіти на Вузол, що чекати неподалік — однаково небезпечно. У кожному разі виходить, що краще нам не розділятися. Уп’ятьох ми маємо більше шансів, ніж утрьох. До того ж на кораблі набагато надійніше, ніж на шатлі. — З цими словами вона повернулася набік і натягла на плечі ковдру. — А тепер іди, Еріку. Я спробую ще трохи поспати. Наступної ночі навряд чи зможу виспатися — а в нас буде дуже напружений день.

По обіді з Еєю намагався поговорити Штерн, але так само безрезультатно. Вона вперто стояла на своєму, а ми не могли не визнати, що її арґументи вагоміші за наші. За великим рахунком, нами керували суто особисті мотиви: Штерн уболівав за дружину, а я — за Марсі, і ми намагалися по змозі відгородити їх від небезпеки, хоча й розуміли, що наш план слабкий і безнадійний. Тому нам довелося відмовитися від цього задуму, і ні Марсі, ні Краснова так і не дізналися, що ми збиралися полетіти на шатлі.

Останній день нашої подорожі минув у дещо нервовій обстановці. Всі ми помітно хвилювалися перед зустріччю з невідомим, та водночас нам не терпілося чимшвидше дістатися до Мережевого Вузла. Бездіяльне очікування пригнічувало нас дужче, ніж думки про можливі загрози, що чигали наприкінці шляху.

Утім, хвилювання не завадило мені добренько виспатися з вечора, і о пів на третю ранку я заступив на свою вахту сповнений сили й енерґії, готовий до будь-яких випробувань прийдешнього дня.

Всупереч побоюванням, цієї ночі мої супутники не страждали на безсоння, і до шостої мене ніхто не турбував. Тільки на початку сьомої в рубці з’явилася Марсі, ще трохи заспана, але бадьора й відпочила. А за півгодини прийшла Ея — і, судячи з її доволі свіжого вигляду, їй таки вдалося нормально поспати. З’ясувавши, що обидві дівчини не снідали, я відіслав їх на кухню, звідки вони буквально через десять хвилин повернулися, запевнивши мене, що вже поїли.

Штерн та Краснова продемонстрували заздрості гідну холоднокровність і приєдналися до нас лише о пів на восьму, коли залишалося подолати всього три тунелі. Вони принесли мені два сандвічі з м’ясом, які я з задоволенням з’їв, запиваючи поганенькою кавою з автоматичної кавоварки.

А трохи більше, ніж за годину, „Гермес” увійшов у простір останньої перед Вузлом планети. На той час Краснова вже змінила мене за пультом керування, Штерн сидів на місці чергового інженера, а я зайняв своє капітанське крісло. Марсі та Ея влаштувалися за резервними пультами.

Планета виявилася найзвичайнісіньким мережевим світом — диким, незаселеним, з ідеальними природними умовами. На тій ділянці суші, яку було видно з корабля, жодних штучних об’єктів ми не виявили. Так само й у космосі — принаймні, у межах досяжності наших детекторів.

— Тут нічого немає, — повідомила Ея, проконсультувавшись із Ключем. — Це звичайна планета Мережі. Тільки й того, що межує з Вузлом. Якраз зараз Ключ нарешті сподобився повідомити мені, що таких планет у різних частинах сектора нараховується тридцять дві тисячі сімсот шістдесят вісім — тобто, рівно сто тисяч у восьмеричній системі числення. А ми просто летіли до найближчої, з якої можна відкрити тунель до Мережевого Вузла.

— Тунель треба відкривати з поверхні? — запитав я.

— Не обов’язково. Можна й просто з корабля. А ще можна відкрити тунель для всього корабля. Проте тоді ми потрапимо не безпосередньо на Вузол, а в космічний простір поблизу нього.

— Гадаю, другий варіант кращий, — озвався Штерн. — На кораблі ми більш захищені.

— Можна взяти шатл, — почав був я, але Ея досить різко урвала мене.

— Я тебе благаю! Не заводь знову мови про те, щоб ми розділилися. Ніхто з нас не погодиться.

— Це точно, кеп, — підтримала Ею Краснова. — А залишати корабель і перебиратися всім на шатл я не бачу сенсу.

— Ну, добре, — здався я. — Еє, відкривай тунель для всього корабля. Скажімо, в двох сотнях кілометрів попереду за курсом.

Вона похитала головою:

— Ні, Еріку, так не вийде. Великий тунель можна відкрити лише через стаціонарний портал.

— Через котрий з них?

— Через будь-який. Летімо до найближчого, а при перетині його площини Ключ встановить тимчасове з’єднання з порталом на Вузлі.

— А як проходити через портал? — запитала Краснова. — Згори чи знизу?

— Не має значення. Напрямок виходу буде той самий.

Краснова глянула на мене:

— Кеп?

— Починай маневри для проходження тунелю, — розпорядився я.

— Виконую.

Корабель пірнув униз і помчав до найближчого порталу.

— Ключ готовий до переходу? — запитав я в Еї.

— Так, готовий, — відповіла вона. — Постійний тунель заблоковано, відкривається тимчасовий… Вже відкритий. Проходимо!

Тунель, відкритий Ключем, нічим не відрізнявся від стаціонарних. Ми подолали його за якусь тисячну частку секунди, і про успішний перехід свідчив лише легкий струс корабля від перепаду тиску, а також миттєва зміна панорами на оглядових екранах.

Спершу я вирішив, що ми опинилися на нічному боці планети, оскільки видно було лише світлові лінії на тлі беззоряної чорноти. Але вже наступної секунди я збагнув, що тут щось не так. Сітка порталів не вигиналася