Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Пролог. Жулі.

«Скопулі» захопили вісім днів тому, і Жулі вже впевнилась, що її застрелять.

Дівчині вистачило восьми днів у стінній шафі, аби дійти такої думки. Спочатку вона залишалася незворушною, адже вважала, що озброєний чоловік, котрий її туди запроторив, налаштований цілком серйозно. У перші години як судно узяли на абордаж, прискорення не було, відтак вона плавала в шафі, ледь ворушачись, аби не стикатися зі стінами та скафандром, з яким цей ящик ділила. На ноги спромоглася стати лише тоді, коли корабель почав рухатись, а отже, з'явилася вага, та вже скоро судома змусила її сісти й скрутитися у позі ембріона. Вона дзюрила прямо під себе, незважаючи на теплу сверблячу вологість та запах. Турбувалася лише, аби не послизнутися на власній калюжі і не впасти. Вона не повинна шуміти. Вони її заб'ють.

На третій день спрага примусила діяти. Навколо чулися суднові шуми: ледь вловима людським вухом вібрація реактора та двигуна, свист та гудіння гідравліки, сталевих ригелів, що відкривали і закривали гермодвері. Хода важких черевиків металевими палубами. Дочекавшись, поки всі ці звуки віддаляться, Жулі скинула з вішака на долівку скафандр. Прислухаючись до звуків, повільно розібрала його, щоб дістати систему забезпечення водою. «Поїлка» була старою та пошарпаною; скафандром не користувалися, а значить, не проводили профілактики роками. Та з огляду що вже два дні вона не мала й краплі в роті, тепла та застояна вода зі скафандрового резервуару здалася найсолодшою річчю, що колись їй смакувала. Дівчина приклала значні зусилля, аби не випити все до дна, ледь стримуючи блювотні позиви.

Коли потреба помочитися повернулася, вона дістала спеціальний катетер з того ж скафандра та полегшилась у нього. Сиділа на полу тепер майже з комфортом, підстеливши скафандра й ламаючи голову над питанням, ким же були загарбники: флотом Марсіянської коаліції, піратами чи кимось ще. Іноді поринала в сон.

На четвертий день голод, ізоляція, нудьга та критичне скорочення місць для зберігання сечі змусили її піти на контакт. Вона чула приглушений плач від болю. Десь неподалік її команду піддавали тортурам та били. Якщо вона приверне увагу викрадачів, то можливо, її відведуть до інших. Це було б окей. Вона витримає побої: невелика платня за можливість знову побачити людей.

Стінна шафа знаходилася поблизу внутрішнього люка шлюзу. Під час польоту це місце не відзначалось великим трафіком, проте вона була незнайома з повним планом цього судна. Міркувала, як про себе повідомити і що саме сказати. Коли почує чиїсь кроки – просто заволає, що хоче вийти. Проте сухий скрегіт, що вийшов з горла, здивував її. Ковтнула, поворушила язиком, намагаючись знайти трохи слини. Спробувала знову. Те саме ледь чутне рипіння. Люди були прямісінько перед її дверима. Вона вже зігнула руку, щоб вдарити двері кулаком, коли розібрала, про що вони говорять:

– Ні, будь-ласка, ні! Будь ласка, не робіть цього.

Дейв, корабельний механік. Дейв, що збирав відосики старих мультфільмів та знав мільйон жартів, благав тонким, ламаним голосом:

– Ні, будь-ласка. Не робіть цього, прошу, – казав він.

Гідравліка штовхнула ригелі, відкриваючи зовнішній люк шлюзу. Звук, наче впала якась туша. Знову гідравліка – тепер люк зачинявся. Гудіння насосу, що викачує повітря. Коли цикл шлюзування завершився, люди за дверима пішли. Вона не стала привертати їхню увагу грюканням.

Вони зачищають корабель. Затримання ВКС внутрішніх планет було кепським варіантом, але команда відпрацьовувала і його: важливі дані АЗП були змішані з невинними логами, що містили фальшиві часові позначки. Все занадто важливе, щоб довіряти його комп’ютеру, капітан знищив. Коли атакуючі проникнуть на борт, команда мала виглядати невинною.

Це не допомогло аж ні разу.

Ніхто не питав за ватаж та дозволи. Загарбники зайшли на борт, наче до себе додому, відштовхнувши капітана, наче пса. Всі інші – Майк, Дейв, Ван-Лі – підняли руки догори і тихо вийшли.

Пірати чи работорговці – ким би вони не були – просто витягли команду з маленького транспортника, що став їхньою домівкою, і кинули до шлюзової труби навіть без найпростіших скафандрів. Тонка майларова1 стінка труби – лише вона відділяла їх від жорстокого ніщо, – сподіваюсь, вона не репне; інакше – то прощавайте легені.

Жулі пішла теж, але покидьки пробували мацати її, намагаючись роздягнути.

5 років тренувань джіу-джітсу в умовах низької гравітації, а потім – закритий простір та відсутність тяжіння. Вона завдала серйозної шкоди. Вона навіть на секунду повірила, що може перемогти, аж тут кулак у рукавичці врізався їй в обличчя. Подальші події дещо нечіткі. Тоді шафа, і забийте її, якщо діставатиме. Чотири дні «нікого не діставати», поки її друзів били, а одного викинули через шлюз. За шість днів все затихло.

Коливаючись між повною свідомістю та уривчастим сном, вона вловлювала лише звуки кроків, розмов, люків, субзвукового гудіння реактора та двигуна, що поступово затихали. Коли зупинили двигун і зникло прискорення, Жулі прокинулась від сну, у якому вона літала на власній яхті, плаваючи у невагомості. Мускули, що кричали від болю, почали трохи розслаблятися.

Жулі прилипла вухом до холодного металу дверей. Паніка хвилями проходила крізь розум, аж поки вона не почула звук очищувачів повітря. Корабель мав енергію та повітря, проте двигун не працював. Ніхто не ходив та не розмовляв. Можливо, йдуть загальні збори команди чи вечірка на віддаленій палубі. Або усі зібралися в машинному відсіку і щось серйозне відновлювали.

Вона провела ще один день, дослухаючись та очікуючи.

Сьомого дня ковтнула останню воду. У зоні досяжності її слуху на борту ніхто не рухався впродовж 24 годин. Смокчучи шматок пластику, видраний зі скафандра, аж поки не виділилося трохи слини, вона закричала. Закричала хрипко.

Ніхто не прийшов.

На восьмий день вона була готова до розстрілу. Дві доби без води, ємність для відходів життєдіяльності був повна вщерть. Притиснувши спину до задньої стінки та упершись руками в бічні стіни, гупнула ногами в двері. Судома майже вимкнула її свідомість, натомість змусила легені кричати.

– Дурепа, – це вона сама до себе. Вона обезводнена. Вісім днів без рухів цілком досить, щоб почалася атрофія м’язів. Щонайменше потрібно потягнутися. Масаж допоміг позбутися вузлів у м’язах, потім зібратися, сфокусувати розум – як раніше у школі бойових мистецтв. Повернувши контроль над тілом, вона вдарила знову. І знову. І знову. І знову. Поки у щілині між дверей не з’явилося світло. І знову – поки двері не розійшлися настільки, що трималися лише на трьох