Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
Ме ще раз переглянули цей фраґмент, уже в покадровій розгортці. Але це нічого не дало: на попередньому кадрі, перед входом у тунель, все було гаразд, а на наступному, вже в просторі Нової Землі, кабіна виявилася порожньою. А з урахуванням того, що частота кадрів становила сто двадцять на секунду, виходило, що зникнення сталося за лічені мілісекунди.
— Боже мій! — промовила ошелешена Краснова. — Вони наче в повітрі розчинилися. Саме розчинилися — прилади не зафіксували навіть найменшого перепаду тиску в кабіні… І до речі, кеп, не вважай себе винним. Зонди тут не допомогли б — адже електроніка нічого не відчула. Все одно довелося б надсилати шатл з людьми.
— Це точно, — озвався Штерн. — А ще, чого доброго, полетіли б на кораблі. Хто б міг подумати, що…
Його перервав зляканий Еїн вигук:
— Ой! Двері!
Ми з Красновою миттю скочили і, мало не збивши одне одного з ніг, побігли до салону. Втім, нічого страшного там не сталося, хіба що зник портал у переборці хвостового відсіку.
— Двері моєї кімнати почали відчинятися, — пояснила Ея. — І я наказала Ключу закрити тунель. Але не хвилюйтеся — він відновить його будь-якої миті.
— Хто до тебе заходив? — запитав я.
— Тато. Зазирнув, побачив, що мене немає, й пішов.
— Нас уже шукають?
Ея відповіла не одразу, а кілька секунд мовчала, заплющивши очі й міцніше стиснувши в руці Ключа.
— Ще ні. Не бачу ніякої метушні. Мабуть, усі думають, що ви досі радитеся в батьковому кабінеті.
— Ну, добре, — сказав я, сідаючи в найближче крісло. — Отже, ми з’ясували, що на Новій Землі коїться… щось дуже погане. Люди просто зникають. Дезінтеґруються, телепортуються, переносяться в інший вимір…
— Останнє ненауково, — зауважив Штерн. — Перше — навряд. Як ми могли бачити, і Лопес, і Олівейра, і Нільсен, і Мілош зникли разом з одягом. Можна припустити, що й з новоземлянами було так само.
— Схоже, що так, — підтвердила Ея. — Принаймні я не помітила не вулицях кинутого одягу або його шмаття.
— Отож-то. Сам цей факт можна вважати обнадійливим, бо означає, що „висмикування” людей відбувалося дуже акуратно, з точним розрахунком. Особисто я схиляюсь до версії про телепортацію.
— Кеп, — нерішуче мовила Ея. — Гадаю, що Еї варто знову запитати у Ключа, що сталося з людьми на Новій Землі.
— Так я вже питала! — заперечила Ея.
— Може, ти не правильно питала, — наполягала Марсі. — Це ж лише комп’ютер, хай і надпотужний. Сформулюй запитання так: чи існують на Новій Землі або в її околицях якісь особливі умови, що призводять до зникнення людей?
Коротка пауза. Раптом Ея здригнулася й обвела нас приголомшеним поглядом.
— Так, існують… У просторі Нової Землі присутня сила, що переносить усіх людей, які потрапили під її дію, до іншого місця в Мережі.
— Куди? — випередив мене Штерн.
— Ключ не знає.
— Взагалі не знає, чи не може отримати інформацію?
— Не може. Я не маю належного рівня допуску.
— Але ця сила породжена Мережею? — запитав я.
— Так.
— Хто чи що її контролює?
— Мережевий Вузол місцевого сектора.
— А що змусило Вузол застосувати цю силу?
— Ключ не може надати інформацію.
— Вузол функціонує автономно чи ним хтось керує?
— Нема інформації.
— Ключ може показати Вузол?
— Ні він надто далеко. — Ея на секунду замовкла. — І в будь-якому разі, він захищений від спостереження.
— А ця сила, що діє на Нову Землю, — втрутилась Краснова, — яка її природа?
— Вона ґрунтується на тих самих принципах, що й тунельні переходи. Її ґенерують портали за інструкціями з Вузла. Це вся інформація, що мені доступна.
Запала мовчанка. Ея сіла навпроти мене, Марсі примостилася на бильці її крісла. Краснова і Штерн продовжували стояти. Вигляд мали похмурий і розгублений.
— Що ж до мене, кеп, — нарешті заговорив головний інженер, — то я більше не сумніваюсь. Ця річ, — він вказав на Ключ в Еїних руках, — не повинна потрапити на Землю.
— За жодних обставин, — рішуче підтвердила Краснова.
— Тоталітаризм у масштабах Всесвіту, — промовив я. — Цілковитий контроль, абсолютна влада над світами Мережі й усіма людьми в них. Це не те майбутнє, яке я бажав би земному людству… Та, боюсь, більшість землян зі мною не погодиться.
— Ну й не треба питати їхньої згоди, — заявила Краснова. — Ми просто знищимо Ключ, скинемо його в надра якоїсь зорі. Для більшої певності оберемо найгарячішу.
— А хіба ми не полетимо до Вузла? — озвалася Марсі. — Адже він забрав новоземлян. І наших також — адмірала, Мілоша, лейтенанта Олівейру, техніка Нільсена. Ми мусимо дізнатися, що з ними сталося. І спробувати їх врятувати.
Я похитав головою:
— Ні, це справа наступної експедиції. А наш обов’язок — повернутися на Землю і повідомити про наше відкриття.
— А ще, — додав Штерн, — отримати прочухана за знищення Ключа. Хоча я думаю, що начальство, поставлене вже перед доконаним фактом, визнає наш вчинок виправданим.
— Можливо, — погодився я. — Так чи інакше, сюди спрямують цілу флотилію кораблів. От тоді й можна буде летіти до Вузла.
— Без Ключа? — запитала Марсі. — А як ми туди доберемося?
— Дуже просто. Ея пояснить Ключу, як