Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— І що це значить?

— Зараз побачите.

Ми простежили за Еїним поглядом, спрямованим на вільну ділянку стіни. Зненацька там утворився чорний прямокутник у людський зріст. Наступної секунди чорнота розсіялася, і, ніби крізь туманну завісу, ми побачили яскраво освітлене продовгувате приміщення з шістьма кріслами, трьома канапами-койками і заокругленими стінами, уздовж яких тяглися затемнені ілюмінатори. А в протилежному кінці, зліва від умонтованого в переборку великого екрана, були двері — без сумніву, вони вели до тамбуру і далі до пілотської кабіни.

— Нівроку ж! — першою оговталася Марсі. — Це салон нашого шатла!

— Тунель! — приголомшено мовила Краснова. — Тимчасовий тунель на вимогу…

— Атож, — кивнула Ея. — Це й називається прямим з’єднанням. З будь-яким місцем, що перебуває на відстані не далі шістнадцяти стаціонарних мережевих тунелів. На жаль, я не можу протягти шатл на Юнай. Він завеликий, а максимальний розмір порталу обмежено приблизно п’ятьма метрами в діаметрі.

Перш ніж ми встигли зреаґувати, вона зіскочила з ліжка, перетнула кімнату й безперешкодно пройшла крізь прямокутник. Потім озирнулася й беззвучно заворушила губами, супроводжуючи свої нечутні нам слова цілком зрозумілими жестами — мовляв, ходіть сюди, це безпечно.

— Залишайтесь на місці, — наказав я Штернові, Красновій і Марсі, а сам рушив слідом за Еєю.

При проходженні через портал мені трохи заклало вуха від перепаду тиску, а тіло немов пронизав слабкий електричний струм. Опинившись на борту шатла, я негайно накинувся на Ею з докорами:

— Як ти могла! А якби тут було порушено герметичність? Чи вийшов з ладу протирадіаційний захист…

— Але ж усе гаразд, — знизала вона плечима. — Я не дурна, Еріку, спершу запитала у Ключа. А він відповів, що небезпеки немає.

Тут я відчув поштовх у спину і пролунав Штернів голос:

— Агов, кеп, дозволь пройти. Не загороджуй дорогу.

Він протиснувся повз мене, а за ним пройшла і його дружина. Я обурився:

— Хай вам чорт! Як це розуміти? Я ж вам наказав…

— Облиш, кеп, — відмахнулася Краснова. — Ти, звичайно, командир і все таке. Та невже ти думав, що ми стоятимемо осторонь і спокійно за всім спостерігатимемо? Ще чого захотів!

Нічого не відповівши, я швидко повернувся до порталу, який розташовувався поруч з дверима у хвостовий відсік. Утім, було вже запізно: якраз тієї миті до нашого товариства долучилася Марсі. Я збирався нагримати на неї, але потім передумав і зітхнув.

— Що ж, лишайтеся тут. Але, — мій голос став твердий, — саме тут. Далі — ані руш. Під твою відповідальність, Тео. Наглядай за Марсі. І за Еєю також. Коли що — негайно повертайтеся… Ольго, за мною.

Ми з Красновою перетнули салон, проминули тамбур і ввійшли до кабіни. Як і казала Ея, шатл знаходився на орбіті; згори нависала велетенська куля планети, огорнена блакитним атмосферним серпанком.

Я зайняв місце першого пілота і швидко перевірив стан бортових систем. Всі вони функціонували нормально, а навіґаційний комп’ютер працював у поставарійному режимі. Це означало, що в певний момент перестали надходити керівні команди, і тоді автопілот, на виконання закладеної в нього стандартної проґрами, поклав шатл на стаціонарну орбіту довкола планети і почав надсилати сигнали небезпеки.

Тим часом Краснова влаштувалася в сусідньому кріслі й стала розбиратися з бортовими записами.

— Ага, ось і критичний момент, — промовила вона і зв’язалась через інтерком з салоном. — Тео, як там у вас?

— Нормально, — відповів Штерн з явним незадоволенням.

— Годі супитися! Ми не збираємося нічого приховувати. Транслюю все, що будемо чути й бачити.

— Хоч на тому спасибі, — але його тон пом’якшав.

Краснова почала прокручувати запис відтоді, як шатл опинився в передостанньому світі, що межував з Новою Землею. На нашому дисплеї і на екрані в салоні пропливала панорама планети, за кадром чулися жваві переговори Лопеса та Олівейри, а час від часу вставляли слівце Мілош і Нільсен. Вони уважно вишукували бодай найменший натяк на катастрофу, проте нічого не знайшли. За хронометражем це тривало понад годину, але Краснова періодично прискорювала відтворення, тому на перегляд ми витратили менше п’ятнадцяти хвилин.

Зрештою Лопес наблизив шатл до порталу, що вів на Нову Землю, і недобрим словом пом’янув мене за те, що я відмовився летіти сюди на „Гермесі”. Зараз, відзначив він, не завадило б запустити дослідницький зонд і перевірити тунель на прохідність. Я мимоволі почервонів від почуття сорому та провини.

Тут втрутився Мілош, який запропонував передати керування шатлом автопілотові, запроґрамувавши його таким чином, щоб він на великій швидкості ввійшов у портал, а потім різко змінив курс і пірнув назад — або в той самий тунель, або в сусідній. За словами хлопця, такий стрімкий маневр важко буде вчасно відстежити, а в тому разі, якщо на Новій Землі відбувається якийсь катаклізм, то його, цілком імовірно, вдасться уникнути.

Лопес визнав Мілошеву ідею слушною, запроґрамував автопілот і ввімкнув на запис усі камери, включно з тією, що в кабіні. Лопес та Олівейра сиділи в кріслах пілотів, Мілош займав місце бортінженера, а Нільсен — спостерігача.

Шатл розігнався, наблизився до площини порталу, Лопес заговорив: „Прохо…” — і наступної миті на лівій частині екрана, замість тропічних джунґлів, з’явився великий арктичний (або антарктичний) континент, а на правій з кабіни зненацька щезли всі четверо наших товаришів. Шатл, уже без людей на борту, злетів над сіткою порталів, потім швидко пішов униз і знову пірнув у той самий тунель.

— Стоп! — сказав я. — Назад. Уповільнений повтор.

Краснова повторила. Я уважно дивився на екран. Зліва наближався портал, а справа Лопес, повільно артикулюючи, тягнув: „Пппрррооохххоо…” — і в момент проходження тунелю він щез разом з трьома своїми супутниками.

— Щоб я здох! —