Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Зібравши всю свою волю в кулак, я м’яко відсторонив від себе Ею.

— Ні, це неправильно. Так не можна. Потім ти шкодуватимеш.

— Не шкодуватиму, — рішуче запевнила вона.

— Зате я пошкодую… Будь-ласка, іди звідси.

Її очі сповнилися слізьми розпачу й образи.

— Ти… ти… — промовила вона, задихаючись. — Ти просто…

Так і не закінчивши, Ея рвучко розвернулася й вибігла з кімнати, гучно хряснувши за собою дверима.

Я залишився стояти біля вікна. Мені було гірко й тоскно. Проте я знав, що вчинив правильно. Якби я скористався Еїним станом, то був би останнім негідником. А так я просто почував себе останнім дурнем.

Наступного ранку я чекав і боявся зустрічі з Еєю, але на сніданок вона не прийшла. Полковник Айола вибачився перед нами за відсутність старшої доньки, пояснивши, що вона зле почувається. Розпитувати в нього подробиці я не став, бо й так знав про причини її поганого самопочуття. А згодом Марсі пошепки розповіла мені, що заходила до Еї — вона лежала в ліжку, плакала й не хотіла ні з ким розмовляти. Після цього мені зробилося геть кепсько.

Невдовзі після сніданку прибув архієпископ. Оскільки часу лишалося обмаль, він не став розводити церемоній, а просто попросив мене про розмову віч-на-віч. Полковник негайно провів нас до свого кабінету на другому поверсі й одразу вийшов, хоча було видно, що він аж палає з цікавості.

Коли ми залишились удвох, архієпископ присів у крісло й поклав собі на коліна невеличку скриньку, яку привіз із собою, явно старовинну, з червоного дерева, вкриту простенькою інкрустацією.

— Ви, мабуть, здогадалися, капітане Мальстром, — промовив він, — що причина нашої зустрічі — Заповіт Ваулоу.

— Тобто пророцтво? — уточнив я, влаштувавшись у кріслі напроти.

— Так його називають необізнані. Насправді ж Ваулоу нічого не пророкував. Він просто припускав, що колись на Юнай можуть прилетіти люди з планети, яка не входить до Мережі Світів. І на цей випадок він заповідав Церкві, як найстабільнішому суспільному інститутові, зберігати певний предмет, щоб передати його в належний час належним людям. — Архієпископ кинув погляд на скриньку. — Ще півтора сторіччя тому, коли тутешні земляни відкрито оголосили про своє існування, мій попередник вирішив був, що вони є ті самі люди, про яких мовиться в Заповіті. Проте він виявив достатню обережність і зрештою переконався, що вони не відповідають перерахованим Ваулоу критеріям. Адже їхня батьківщина, Нова Земля, знаходиться в Мережі, а те, що їхні предки колись прибули з-поза її меж, не має значення. Крім того, вони самі визнавали, що не можуть літати між зорями. Зате з вами все інакше. Саме про вас говорив Ваулоу.

Втім, у голосі архієпископа мені почулися нотки невпевненості.

— А проте, ви ще сумніваєтеся, — зауважив я. — Потребуєте додаткових доказів?

Він повільно похитав головою:

— Ні, капітане. Доказів, що ви прибули з-поза Мережі Світів, більш ніж досить. Але ви маєте рацію: я справді сумніваюсь. Від самого початку, з першого ж дня вашої появи на Юнаї, я ніяк не міг вирішити, чи варто мені виконувати Заповіт Ваулоу. Тому зволікав до останнього. І зараз зовсім не певен, що чиню правильно.

— Чому?

Архієпископ відповів не відразу. У мене склалося враження, що він бореться з бажанням устати й піти.

— В юності я здобув земну освіту, — нарешті заговорив він. — Мені відомо, хто такі данайці, і які дари вони підносять. У нас є схожа приказка, проте символіка троянського коня видається мені виразнішою. Я це веду до того, що дар, залишений для вас Ваулоу, цілком може виявитися не кращим за данайський. — Першосвященик відкрив скриньку і взяв звідти невеличку золотаву кулю, близько шести сантиметрів у діаметрі, з якогось лискучого матеріалу, найімовірніше, металічного сплаву. — У Заповіті цей предмет називається просто Річ, з великої літери. Вона має й іншу назву… але ви вже самі з цим розберетеся. Ця Річ, без сумніву, перевершує всі ваші наукові досягнення разом узяті. Та я не певен, що вона потрібна людям Старої Землі. Попри всі незаперечні вигóди, що їх вам може запропонувати ця Річ, варто пам’ятати про те, що кожна медаль має свій зворотний бік. Катастрофа шестисотрічної давнини, нещодавнє загадкове зникнення Нової Землі… Як я вже казав, у мене була велика спокуса проіґнорувати волю Ваулоу. Одначе я не зміг узяти на себе таку відповідальність. Тож тепер рішення маєте прийняти ви, капітане. Саме тому я попросив вас про розмову наодинці.

— Перепрошую, ваша превелебносте, — мовив я здивовано, — але ви говорите загадками. Я вас не розумію.

— Нічого, скоро розберетеся. — Архієпископ повернув кулю до скриньки і поклав її на письмовий стіл полковника. — Я залишаю вас з Річчю. І від вашого імені попрошу, щоб ніхто не заважав вам. А ви добре подумайте. Може, той шлях, який обрала Земля, важкий шлях, болючий, видасться вам перспективнішим. Може, ви вирішите нічого не розповідати своїм підлеглим, а цю Річ просто викинете у відкритий космос і забудете про неї. Зі свого боку я обіцяю зберегти все в таємниці.

Перш ніж я встиг що-небудь сказати, першосвященик вийшов з кабінету.

Кілька секунд я в цілковитій розгубленості дивився на зачинені двері, потім підійшов до стола і взяв зі скриньки кулю. Вона виявилася на диво лека, майже невагома, але надзвичайно тверда. На дотик її поверхня була трохи шорсткою і прохолодною.

Тут я згадав репродукцію фрески, яку ще в перший день показувала мені Ея. Там було зображено Ваулоу з кулею на долоні, що мала приблизно такий самий розмір (з поправкою на масштаб, звісно). А отже, історики помилялися в своєму трактування — то був не глобус, а ця