Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
— Ну, раз так, — сказав я, збираючись вставати, — то мені краще піти. Не заважатиму тобі готуватися.
— А я й не готуюся. Тільки дурні вірять, що квапливе повторення матеріалу перед самими іспитами їм допоможе. Це не підручник, — Ея вказала на книжку, що лежала між нами, — а просто роман. Чесно кажучи, не дуже цікавий. Я читала його лише для того, щоб згаяти час і заспокоїтися. Але тепер, коли ти поруч, я зовсім не хвилююся. — Вона прибрала книжку і трохи присунулася до мене. — Зможеш побути зі мною до дев’ятої? Це не порушить твої плани?
— На сьогодні не маю жодних планів, — відповів я, гостро відчуваючи її близькість, хоча вона навіть не торкалася до мене. — Радо складу тобі товариство.
— Дякую, — сказала Ея. — Ти гарний друг.
Утім, ми обидва розуміли, що дружба тут ні до чого. Те, що я почував до Еї, а вона — до мене, було більшим ніж дружбою, значно більшим. І глибшим. Це виникло ще в перший день нашого знайомства і з кожним днем лише набирало сили. Я чудово знав про Еїні почуття, вона знала про мої, а всі довкола знали про наші. І я, і Ея, й усі інші посилено робили вигляд, ніби нічого не відбувається, але виходило в нас не дуже переконливо.
Попервах я очікував, що полковник Айола от-от заведе зі мною серйозну чоловічу розмову і попросить не морочити голову його неповнолітній доньці. Проте він мовчав, і незабаром я зрозумів, що його цілком влаштовує такий розвиток подій. Як правило, юнайські дівчата рано виходили заміж, а я, з погляду полковника, був для Еї вельми вдалою парою. Зять-астронавт, а тим паче командир корабля, приніс би велику користь його бізнесові й посприяв би зростанню його політичного впливу.
Такі плани полковника, при всій їхній очевидній меркантильності, знаходили жвавий відгук у моїй душі. Думка про одруження з Еєю дедалі дужче захоплювала мене, і якби вона виявилася резистентною, я не сумнівався б ані секунди, як мені вчинити. Та, на жаль, проведені доктором Качуром тести, у цілковитій відповідності з теорією ймовірності, дала негативний результат. Ея не могла полетіти зі мною до зірок, а я не міг завжди залишатися з нею на планеті — хай навіть на планеті в Мережі Світів…
— Знаєш, Еріку, — замислено промовила Ея, — часом я почуваюся винною.
— Через Мілоша? — одразу здогадався я.
— Так, через нього. Тоді, на танцях, я вчинила правильно, бо він образив мою сестричку. Та якби я повелася з ним не так грубо… або просто присоромила його, пояснила, що не можна бути таким нахабою…
— Не бери близько до серця, — сказав я. — Мілош полетів з адміралом не тому, що образився на тебе. Йому просто закортіло пригод на свою голову. А ще він прагнув вислужитися. В нього була… — Я затнувся і швидко виправив себе: — У нього є така риса.
— Знаю. Марсі мені говорила. Та справи це не міняє. Адже на корабель він повернувся саме через образу на мене. Інакше б залишився тут і нікуди не полетів.
— Може, так, а може, й ні. І в будь-якому разі це моя вина. Я здогадувався про Лопесові наміри і мусив був повернутися з ним на „Гермес”. Не впевнений, що зміг би його зупинити — зрештою, він начальник експедиції. Але інших я б точно не пустив — ні Мілоша, ні Олівейру, ні Нільсена. Вони б мене послухалися.
— І тоді, — зауважила Ея, — ти докоряв би собі тим, що не втримав адмірала.
— Нехай так. Зате зберіг би всю команду.
Якийсь час ми сиділи мовчки, але це мовчання не завдавало нам незручностей. Мені була приємна сама присутність Еї, мені подобалося дивитись на неї, і в такі хвилини я почувався щасливим просто тому, що вона є, що зараз вона поруч зі мною. Хоча це були небезпечні хвилини…
Ея позирнула на свій наручний годинник і раптом усміхнулася:
— До речі, Еріку, вітаю з днем народження.
— Дякую, — відповів я, — але ти трохи поквапилася. Мій день народження завтра.
Вона похитала головою:
— Ні, якраз сьогодні. Ти не врахував, що наша доба довша. Марсі так і думала, що ти переплутаєш.
Я подивився на свій годинник і переключив його з місцевого часу, яким ми користувалися в останні дні, на корабельний — за Ґринвічем. І справді: нещодавно минула північ і почалося друге березня.
— Атож, сьогодні, — визнав я. — Мені вже двадцять вісім.
Ея повернулася до мене, і її коліно притислося до моєї ноги. Моє серце тьохнуло — я чи то злякався, чи то сповнився надією, що зараз вона поцілує мене.
Проте Ея цілком несподівано заговорила про інше. Вірніше, мені здалося, що про інше. Та я помилявся.
— На Новій Землі, — сказала вона, — лишилися деякі мої речі. Коли їхала на канікули, не захотіла брати зайву валізу, от і лишила дещо в школі. Нічого особливого — одяг, кілька книжок, різні дрібнички. Про них я не дуже шкодую. Але разом з ними я забула — випадково, з неуважності, — свій медальйон. Він був дуже дорогий для мене, і зовсім не тому, що зроблений з золота.
— Чийсь подарунок? — припустив я.
— Загалом так. Але дарували його не мені. У нас це називається заповітним подарунком. Медальйон було зроблено для мене за маминим замовленням, незадовго до її смерті. А всередині — мій портрет. Мама заповіла подарувати його тому, кого я по-справжньому покохаю. — Ея зробила виразну паузу. — І зараз мені дуже шкода, що не можу подарувати цей медальйон тобі.
Це було майже неприховане освідчення. Ея проникливо дивилась мені в очі, на її обличчі застигло напружене чекання, а