Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Лопес посміхнувся.

— Надто пізно ти згадав про обов’язок. За всіма правилами, ми мали повернутися на Землю, ще коли виявили Мережу. А летіти слідом за „Ковчегом” було вже порушенням.

— Аж ніяк, — заперечив я. — Якби з нами щось сталося, до 519-ї Стрільця спорядили б пошукову експедицію. Тож про Мережу Світів у будь-якому разі стало б відомо. Але тепер ми, до всього іншого, виявили Юнай і довідалися про розташування Нової Землі. Це, так би мовити, поворотна точка. З такою інформацією ми просто не маємо права навіть на мінімальний ризик.

Лопес приречено зітхнув.

— Бачу, ти непохитний. Шкода, дуже шкода… А втім, є ще один варіант — і тут ти нічого не вдієш. Як начальник експедиції, я маю право вільно розпоряджатися всім дослідницьким спорядженням, до якого належить і шатл. Я можу полетіти на ньому — або сам, або з супутниками. Сподіваюся, серед екіпажу знайдуться добровольці, а ти не станеш їм забороняти.

— Це безглуздя, адмірале! — різко промовив я. — Жоден новоземний літак не повернувся на Юнай. Якщо в „Гермеса” з його надійним захистом і озброєнням, можливо, ще є шанси, то в шатла — ніяких.

— Отож-то, — кивнув Лопес. — Тому добряче подумай і вирішуй — або я на шатлі, або всі ми на „Гермесі”.

Після відльоту адмірала я не одразу ліг спати, а ще зо дві години провів у товаристві полковника Айоли (Краснова зі Штерном, Сьюзан, Марсі та Симон невдовзі пішли спати). Ми ж з полковником довго сиділи у внутрішньому дворику, дихали свіжим нічним повітрям, пили місцевий різновид чаю, дивилися в зоряне небо й розмовляли — про Мережу Світів і Юнай, про Нову Землю і про Стару, справжню Землю.

Полковник був уже в курсі того, що проблему гіпердрайву досі не вирішено по суті, у ній віднайдено лише невеличку шпаринку, якою можуть скористатися одиниці з мільйонів. Попервах ця звістка засмутила його, але він дуже швидко збагнув, яку фантастичну вигоду може принести Юнаю торгівля з перенаселеною Землею — навіть незважаючи на чималу відстань у шістдесят з гаком тунелів по Мережі плюс майже дві тисячі парсеків космічного простору від Шамбали-1 до Землі.

Згодом мова зайшла про Ваулоу та його пророцтво щодо „людей-з-неба”. Полковник був переконаний, що з цим пророцтвом не все так просто, бо надто вже серйозно ставилася до нього церква, проте нічого істотного понад те, що я вже знав від Еї, він не повідомив. Зате багато розповів про самого Ваулоу, який справді був визначною постаттю в юнайській історії.

Насамкінець я поділився з полковником своєю стурбованістю стосовно Лопесового наміру летіти на шатлі до Нової Землі. Вчинив я так у сподіванні, що в разі необхідності Еїн батько погодиться потримати адмірала в своїй резиденції, якщо я визнаю за необхідне відсторонити його від обов’язків начальника експедиції. Проте полковник запропонував зовсім інше.

— А без шатла, — запитав він, — ви зможете висаджуватися на планету й повертатися назад на корабель?

— Можемо, — відповів я. — Ми маємо три посадкові модулі, обладнані ґравітаційними рушіями. Вони дуже повільні, особливо при виході на орбіту, але для сполучення з планетою цілком годяться. А ще й сам „Гермес”, як малоґабаритне судно, пристосований для посадки на планети з силою тяжіння меншою двох одиниць і атмосферним тиском до трьох бар. Тому шатл не є невід’ємною частиною корабля, і адмірал має цілковите право його реквізувати.

— Ну, тоді просто пошкодьте його ходову частину. Або систему життєзабезпечення. Так, щоб шатл можна було відремонтувати лише на Землі.

Я глянув на полковника з повагою.

— А це чудова ідея! Як я сам не додумався…

Помітно заспокоєний, я попрощався з господарем дому й піднявся на третій поверх будинку, де розташовувалися відведені нам гостьові спальні. У коридорі я перестрів Ею, яка щойно вийшла з Марсіної кімнати. Вона чарівно всміхнулася мені й пояснила:

— Заговорилися трохи. А якщо чесно, то навіть забазікались. Тільки б батько не побачив, що я ще не сплю. — В її очах замерехтіли смарагдові вогники. — А знаєте, з Марсі так цікаво! Вона молодша за мене, але я цього зовсім не відчуваю.

— Радий, що ви потоваришували, — сказав я.

Ея притулилася спиною до стіни, схилила голову набік і подивилася на мене млосним поглядом.

— Та найкраще мені було з вами, — промовила вона. — Я дуже приємно провела вечір. А ви?

Мені стало ніяково. І водночас Еїні слова змусили моє серце забитися швидше, у грудях розлилася приємна теплінь, а в голові легенько запаморочилося.

— Ну… так, звичайно… — відповів я розгублено. — Мені теж було приємно.

— Я чула, що завтра, — продовжила Ея, — вас запрошено до королівського палацу. Візьмете мене з собою?

— А хіба твого батька не запросили?

— Певно ж, запросили. І він візьме мене як свою дочку. Але це не так цікаво. Я хотіла б супроводжувати вас, бути вашою парою… Тільки, — квапливо додала вона, — не подумайте нічого такого. Просто за правилами, якщо у запрошеного на королівський прийом немає ні дружини, ні нареченої, він може привести з собою будь-яку іншу супутницю. Ви ж ні з ким не заручені?

— Ні, — відповів я, заскочений зненацька її пропозицією. — Але твій батько…

— Про це не турбуйтеся, з татом я все владнаю, — запевнила мене Ея. — То ви згодні?

Звісно, я не міг їй відмовити. Та й не хотів, як на те пішло.

Вельми задоволена, Ея побажала мені на добраніч, нагородила на прощання ще однією чарівливою усмішкою й пішла по коридору в інше крило будинку, де знаходилися покої всіх трьох дітей полковника Айоли.

А я провів