Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

розбудив зумер виклику. Ледве зачувши його, я рвучко підскочив, сів у ліжку і схопив з тумбочки комунікатор. А вже наступної секунди розчаровано зітхнув і повернув апарат на місце. Насправді мене ніхто не викликав — дзвінок мені лише наснився. Я так сподівався на повернення Лопеса з його супутниками, що чекав їх навіть уві сні. І щоночі як мінімум один раз прокидався з упевненістю, що вони повернулися і тепер виходять зі мною на зв’язок. Та, на жаль, це були лише сни…

Небо за вікном уже стало сірим, зорі згасли, йшла п’ята година ранку. Я знову ліг, натягши на себе махрове простирадло, хоча й розумів, що навряд чи засну. Але і вставати було ще зарано. Отож я просто лежав, дивлячись у напівморок спальні, і думав. Думки мої були невеселі.

Минуло вже одинадцять місцевих днів, відколи адмірал Лопес, Олівейра, Нільсен і Мілош полетіли на шатлі на Нову Землю. І не повернулись — як доти не повертався жоден новоземний літак. Мені довелося задіяти весь свій авторитет, щоб відмовити команду рушити слідом за ними. На щастя, старші офіцери екіпажу, Штерн і Краснова, дослухались до моїх арґументів і підтримали мене, а Ґамбаріні від самого початку була на моєму боці. Крім них, кораблем ще могли керувати Марсі, Йосідо, Сьюзан та Морено; і якщо у вірності першої я був цілковито впевнений, то решта троє викликали в мене певні сумніви.

Але найскрутніше довелося з Марі Лакруа, дружиною Олівейри. Зрозуміло, що вона була у відчаї, а п’ять днів тому навіть намагалась викрасти посадковий модуль і полетіти на ньому за чоловіком. Після цього інциденту, задля уникнення подальших ексцесів, я вирішив посадити корабель на планету і зняти з нього весь екіпаж.

Зараз „Гермес” перебував на військовому аеродромі поблизу Хаїя-Уево, під пильним наглядом цілого полку королівської ґвардії, а ми оселилися в родовому маєтку гостинного полковника Айоли і продовжували чекати. Хоча й розуміли всю марність наших надій — адже до Нової Землі й назад було трохи більше десяти годин шляху, а Лопес нізащо не став би зволікати з поверненням, бо розумів, як ми переживаємо за нього і трьох наших товаришів. З ними точно щось трапилося. Що саме — залишалося тільки гадати.

А проте ми чекали — раптом станеться чудо. І водночас розуміли, що чудес на світі не буває…

Після п’ятої до мене долинув віддалений гуркіт авіаційних моторів. Я здогадався, що це полковник Айола зрання полетів до Хаїя-Уево, де був центральний офіс його банку. Останні кілька днів він проводив на роботі весь день до пізнього вечора, і це було безпосередньо пов’язано з нашою появою. Якщо раніше через припинення контактів з Новою Землею юнайська економіка переживала депресію, то зараз спостерігалося стрімке зростання ділової активності. Перспектива торгівлі нехай і з далекою, але перенаселеною й голодною Старою Землею помітно пожвавила занепалих духом юнайських бізнесменів, особливо тих, хто займався сільським господарством і харчовою промисловістю. Вони охоче брали довготермінові кредити під досить високі відсотки, тож у банкірів наразі була спекотна пора.

Врешті я вирішив, що далі лежати немає ніякого сенсу, вибрався з ліжка й почалапав до ванної, де прийняв холодний душ. А за півгодини, бадьорий, одягнений і причепурений, спустився на перший поверх і пройшов на кухню, збираючись що-небудь з’їсти.

О цій ранній порі там була лише одна літня кухарка. Іспанської вона не розуміла, тому мені довелося на миґах пояснити їй, що я не маю наміру наїдатися до пуза, а просто хочу перекусити. В результаті я отримав шмат добре просмаженого м’яса з яєчнею і чашку гарячого напою, який називався „іюва” — його заварювали з сушеного листя, як чай, але на смак він більше нагадував каву.

Поки я снідав, кухарка намагалася щось утовкмачити мені, проте з усіх її слів я розібрав лише „айї Ея” — що, як мені вже було відомо, означало „панночка Ея”.

— То що ж Ея? — запитав я.

— Йє Ея, — виправила мене кухарка, — йо Ея. — І вказала в напрямку вікна, що виходило на квітучий сад.

— Вона там? Уже прокинулася?

Кухарка енерґійно закивала. Я взяв її інформацію до відома, хоча й не був певен, що ми правильно зрозуміли одне одного.

З’ївши м’ясо з яєчнею і випивши іюву, я подякував жінці за смачний сніданок, вийшов через кухонні двері з будинку і після недовгих роздумів рушив діагональною стежкою в центр саду, де знаходилася велика клумба, довкола якої стояло кілька відполірованих дерев’яних лавок.

На одній з них, під розлогою кроною всипаного рожевим цвітом дерева сиділа Ея з розгорненою книжкою в руках. На ній був темно-зелений жакет і такого ж кольору спідниця трохи вище колін, а світле волосся було зібране в скромну, але симпатичну зачіску.

Помітивши мене, Ея відклала книжку і приязно всміхнулася:

— Привіт, Еріку. Ти завжди так рано встаєш?

Вже на третій день вона почала називати мене на ти, а я, звісно, не заперечував.

— Ні, не завжди. Та часом буває, — відповів я і присів на ту ж лавку, але так, щоб нас розділяла книжка. — А ти чому прокинулася вдосвіта?

— Невеличкий мандраж, — пояснила Ея. — Сьогодні о дев’ятій їду до школи складати свій перший випускний іспит. З хімії — а її я не дуже люблю. Мені більше до вподоби фізика й математика.

Я здивувався:

— Так ти ж закінчила школу на Новій Землі. Невже на Юнаї тамтешні дипломи не визнають?

— Звичайно, визнають. Здобути освіту на Новій Землі у нас вважається дуже престижним. А я до того ж навчалася в одній з найкращих шкіл — у Торресівській політехнічній. Але проблема в тому, що я її не закінчила. Лишався ще один рік, і якраз були літні канікули, коли… ну, все це сталося. Продовжувати навчання на Юнаї не було сенсу — наші шкільні проґрами значно слабші за новоземні. Мені залишалося хіба трохи підучити юнайську історію та літературу і дочекатися, поки в нас почнуться випускні іспити. От