Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Безумовно, новоземляни вплинули на наш розвиток, — погодилася Ея. — Але не таким уже й радикальним чином. Наші культури від самого початку були дуже схожі. Взяти хоча б релігію — тут схожість просто вражаюча. На Новій Землі чимало істориків зробили собі кар’єру, вивчаючи цей феномен.

— І до яких висновків вони дійшли?

— До різних. Фактично, скільки науковців, стільки й думок. Дехто вважає подібність релігій лише наслідком схожих шляхів розвитку юнайської цивілізації та європейської — так би мовити, буття визначає свідомість. Інші припускають, що в сиву давнину Земля входила до Мережі Світів, але потім, з якоїсь невідомої причини, випала з неї. А до того вона зазнавала такого ж зовнішнього впливу, як і Юнай до катастрофи.

— Ну, це навряд, — з сумнівом промовив я. — Якби було так, то бодай у деяких переказах збереглися б згадки про портали в нічному небі.

— Не обов’язково, — заперечила Ея. — У стародавні часи леґенди та міфи передавалися винятково в усній формі й постійно змінювалися з покоління в покоління. Якщо Земля колись була в Мережі, то через кілька сторіч після її випадіння пам’ять про „небесне павутиння” стерлася. І, природно, всі згадки про неї зникли з переказів. Бо одна річ, розповідати про всіляких чарівних істот, які можуть ховатися від людського ока, а зовсім інша — говорити про світлові лінії в нічному небі, на яке завжди можна подивитися.

Після деяких роздумів я кивнув:

— Таки в цьому щось є. Хоча правдоподібнішим мені видається варіант, що творці Мережі могли перевезти ваших предків на Юнай з Землі.

— Це популярна серед новоземлян гіпотеза. Але вона грішить тим, що наша мова не має нічого спільного з жодною земною. Принаймні з тих мов, що були в пам’яті „Ковчега”.

— А юнайці що про це думають?

— Також різне. Хоча в нас домінує так звана „божественна” версія. Вона пояснює схожість релігій тим, що обидві — істинні. Різниця тільки в тому, що на Землю Бог надіслав свого Сина, а на Юнай — Дочку. Багато наших у це вірить.

— А ти?

Ея невизначено знизала плечима.

— Не знаю. Важке питання. Власне, я небоговірна — але водночас катеґорично не сприймаю матеріалізм. Вважаю його образливим для людської гідності.

— Чому?

Вона пильно подивилася на мене своїми ясними смарагдовими очима.

— А хіба не зрозуміло? Якщо все на світі підкоряється винятково законам природи, то наші вчинки, наші думки, почуття, бажання є нічим іншим як наслідком хімічних реакцій і впливу довколишнього середовища. Ми не обираємо, як нам жити, бо все вже визначено наперед. Доля кожної людини запроґрамована ще в мить Великого Вибуху. Матеріалізм не залишає місця для свободи волі й усвідомленого вибору.

— Ти перебільшуєш, Еє, — м’яко сказав я, розуміючи, що зачепив болюче для неї питання. — Насправді закони природи не жорстко детерміністичні. Вони допускають випадковість на самому фундаментальному рівні.

Вона вперто похитала головою:

— Це нічого не змінює. Випадковість не рівнозначна вибору. Теорія ймовірностей — такий же точний математичний закон, як решта. Я не знаю, є Бог чи ні, проте твердо вірю, що люди мають вільну волю й обирають свій життєвий шлях усвідомлено. А отже, в кожному з нас мусить бути якась нематеріальна сутність, яка дозволяє нам вирватися з тенет як детермінізму, так і сліпої випадковості.

— Душа?

— Нехай буде душа. Слово нічим не гірше за інші. — Ея забрала в мене альбом з репродукціями й поставила його на полицю. — Вже час повертатися, Еріку. Якщо батько помітить, що нас обох довго немає, то… Ні, звичайно, він нічого не скаже. Але може подумати казна-що — у нього бурхлива уява.

Обмінявшись ніяковими усмішками, ми вийшли з бібліотеки і спустилися на перший поверх. Там лунала плавна, дуже приємна на слух музика, а посеред вітальні кружляло в повільному танці кілька пар, серед яких були й наші — Краснова зі Штерном, Сьюзан з Йосідо та Ґамбаріні з кимось з гостей, чиє ім’я я не запам’ятав.

— Чудово! — зраділа Ея. — Батько таки вирішив улаштувати танці. — Вона взяла мене за руку. — Ходімо й ми потанцюємо.

— Ну, я б охоче… Тільки не вмію.

— Інші ваші також не вміють, — зауважила Ея і кинула швидкий погляд в бік Краснової та Штерна, які швидше тупцювали по паркету в такт музиці, аніж по-справжньому танцювали. — Проте їм це зовсім не заважає. А я вмію — і вам допоможу.

Не бажаючи слухати подальші заперечення, вона мало не силоміць потягла мене на середину вітальні, поклала мої руки собі на талію, а свої — мені на плечі, й рішуче повела. Я намагався втримувати заданий нею темп і не наступати їй на ноги. Як не дивно, мені це вдавалося.

Побачивши, що я танцюю з Еєю, до нас приєдналися Симон з Марсі — причому я відзначив, що цього разу ініціатива належала Симонові. А менша Еїна сестра Їіва спробувала запросити Мілоша, одначе той у відповідь заперечно похитав головою й залишився стояти в кутку вітальні. За хвилю він відшив ще одну дівчинку, після чого до нього більше ніхто не підходив.

Ея, що також звернула на це увагу, сказала:

— Мілош дуже грубий і невихований. Якщо не хоче танцювати, міг би відмовити ввічливіше.

— Обов’язково з ним побалакаю, — пообіцяв я.

— А от Симон мені подобається, — вела далі Ея. — І Марсі теж. До речі, вони гарна пара.

Під кінець танцю я вже трохи пристосувався, тому без найменших заперечень погодився на наступний. Не те щоб мені аж надто сподобалося танцювати — але було надзвичайно приємно тримати в своїх обіймах Ею…