Кришталевий край - Дмитро Бузько

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Обкладинка К. В. БОБРОВНИКОВ

Малюнки В. А. ЧЕКАНЮКА

Фріц Грубер розігнув стомлену спину й випростався. Кров відхлинула од перевтомленої голови. В очах зарясніли цифри та формули, від яких тільки що одірвався молодий учений.

Він одчинив вікно й сперся на лутку, жадібно вдихаючи повітря осіннього світанку. Його легені жваво запрацювали, похапливо поновлюючи перегорілу кров. По всьому тілу розливалася втома, вимагаючи сну-відпочинку.

Тільки голова ще горіла. Як у лихоманці, ще тремтіла роздратована надмірним напруженням тонка мозкова тканина. Думки то летіли вихром, то раптом падали від утоми й кружляли, збляклі, знеможені…

Тоді Фріц звично напружував свою волю, і електричний струм проймав мозок… Ні, він не дасть утомі перемогти себе. Ще трохи, ще, може, година роботи, й тоді…

Фріц стримав себе. Хвилину, дві, три, п'ять хвилин пі про що не думати. Повний відпочинок. Тільки дихатиповітрям, тільки дивитися на гори, — вони такі велично спокійні, так добре від них стомленій голові…

Нічна тиша відходила до узгір'я, де віками дрімали сиві велетні-гори, чіткі й неможливо легкі в кришталі повітря, ніби не справжні, ніби намальовані на синьому фарфорі неба тонким пензлем вигадливого художника.

В глибокій долині ще лежала сутінь. У місті де-не-де блимали ліхтарі. А сонце вже забарвлювало в рожеву емаль снігові верховини.

Бліда від перевтоми посмішка засвітилася на худорлявому обличчі молодого вченого. В його ясних сірих очах зайнялася радість. Та ось очі потемніли й стали глибші. Дотик одвічної краси життя надав думкам нової сили. Вони завирували, як хвилі в морі. І, як хвилі, одна за одною, щораз вищі, щораз дужчі, щораз настирливіші, — помчали на скелі нерозв'язних завдань…

Фріц боявся ворухнутися, відчуваючи, що ось-ось він досягне своєї заповітної мети. Йому не треба було писати своїх формул. Він їх уже настільки добре знав, що тепер вони самі викреслювалися в уяві так чітко й виразно, що Фріц їх майже бачив фізично. Прозора плівка простяглася перед його очима. Крізь неї маячили далекі рожеві гори. А на них незрима рука писала формули. Такі сміливі… Фріц ніколи не думав, що він отак, цілком несподівано, розв'яже проблему.

І коли рожеву емаль на снігових вершинах заступило золоте проміння сонця, що нарешті визирнуло з-за обрію, Фріц в екстазі простяг до величних гір свої руки.

— Є! Знайшов! — шепотів він. Але йому здавалося, що його голос могутньою сурмою гримить на весь світ, що луною озиваються гори й долини, що навкруги звучить чудова пісня — пісня його перемоги.

Це була хвилина. А може, й година. Велика радість спалила час. Велика радість спалила і рештки сил. Фріц непевним кроком відійшов од вікна. Що ж, тепер він може відпочити. Хитаючись, як п'яний, він підійшов до ліжка і, мов підрізаний колос, упав, не роздягаючись, на постіль.

За хвилину він уже міцно спав. Рівно дихали груди назустріч ранковому вітерцю, що горобцем впурхнув до кімнати крізь вікно, пустотливо граючи клаптиками паперу на столі. На обличчі вченого, блідому від утоми, і уві сні світилася щаслива посмішка перемоги.

Фрау Надель звичним рухом нахилилася, щоб узяти Фріцові черевики коло дверей його кімнати. Акуратно щовечора він їх виставляв, за звичаєм, і господиня їх чистила. Мацнувши порожнечу, фрау Надель здивовано випросталася. Її біляві брови полізли на лоба, на якому розтягнута вічною турботою шкіра зібралася гармонійкою. У безбарвних, колись синіх очах фрау Надель застигло німе запитання. Що ж воно сталося? Пан Грубер не міг так рано вийти з дому та ще й у нечищених черевиках. Невже ж він ще й досі не приходив?

І раптом тепла посмішка лягла на сухі вуста фрау Надель. Від тої посмішки помолодшало її змучене роками обличчя. У сутінках коридора вона могла здатися зараз такою, як була колись, — ніжною, білявою фрейлейн, наївною і принадною, як кондитерський пиріжок…

«О молодість!» солодко й журно зітхнула фрау Надель.

Так, безперечно, так. Учора ввечері вона бачила, як пан Грубер з своєю нареченою Маргаритою Клейнмюнцлі заходили до кав'ярні, де вони, безперечно, їли тістечка, пили смачну каву з вершками на ванілі й цукрі, слухали музику, потім шепотіли й цілувалися до світанку в міському парку… О молодість! Таємниче шелестіли віти дерев; на доріжці, ніби величезний павук, біг кудись всохлий листок; десь далеко на головній алеї шарудів гравій під ногами прохожих… О молодість! Після того, на світанку, вони, певне, поїхали на Ютліберг зустрічати сонце й цілуватися в його першому промінні… О молодість!

Але ж — леле! — фрау Надель глибоко помилялася. Це могла б цілком щиро засвідчити Маргарита Клейнмюнцлі. Так, безперечно, вони вдвох з нареченим у кав'ярні «Альпійська троянда» слухали музику, та рівно о дев'ятій годині Фріц Грубер спочатку заклопотано покрутився на місці, а потім ніяковіючи сказав:

— Моя люба Гретхен! Ти пробач, але ж мені треба йти додому працювати…

Нічого не відказала на це Маргарита. Мовчав і Фріц, уболіваючи за свою нечемність з нареченою… О, як журно тоді грав оркестр на естраді кав'ярні «Альпійська троянда»! Плакала віолончель, ридали скрипки, й такі сумні, як на цвинтарі, були айстри на столику перед ними.

— Ну, що ж. Як треба, то треба, — стиха вимовила нарешті Маргарита, підводячись.

— Ти ж розумієш, моя люба, — похапливо, сухим від хвилювання голосом казав Фріц, — ти ж розумієш: від моєї роботи залежить наше майбутнє. Ми будемо багаті, як Ротшільд, коли я зроблю