Темна матерія - Блейк Крауч
«Чи задоволений ти своїм життям?» — це останні слова, які чує Джейсон Дессен, перш ніж втратити свідомість від удару викрадача у масці. Перш ніж прийти до тями прив’язаним до каталки в оточенні незнайомців у захисних костюмах. Перш ніж чоловік, якого Джейсон ніколи не бачив, усміхнеться йому й скаже: «З поверненням, друже». У цьому світі в Джейсона зовсім інше життя. Його дружина — це не його дружина. І в нього ніколи не було сина. А сам Джейсон — не звичайний професор фізики в коледжі, а прославлений геній, який зробив щось визначне. Щось неможливе. Який із світів є сном, цей чи інший? І якщо навіть дім, який він пам’ятає, реальний, як Джейсон зможе повернутися до сім’ї, яку любить?
Присвячується тим, кому цікаво, як могло б виглядати їхнє життя в кінці шляху, яким вони не йшли
Що статись могло і те, що сталось, — Єдиний має кінець, постійно теперішній. Ще досі в пам’яті відлунюють кроки Проходом, яким ми не йшли, Аж до дверей, яких не відчиняли [1] . Розділ перший
Люблю вечори четвергів.
Вони дарують відчуття випадіння з часу.
Сімейний вечір утрьох — наша традиція.
Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.
Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:
— Можна глянути?
Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.
— Чудово. Просто так малюєш?
— Домашнє завдання на завтра.
— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.
Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.
Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.
Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка[2]. Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.
Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.
— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.
— Щось важливе? — питаю.
Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.
— Нічого.
Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.
— Не хочеш зайнятися макаронами? — питаю.
— Мені більше до вподоби дивитися, як ти куховариш.
— Справді? — потім тихіше: — Це тебе заводить, еге ж?
— Ні, просто так набагато цікавіше: пити й нічого не робити.
Її подих винно-солодкий, а усмішка — з тих, що здаються неможливими з архітектурної точки зору. Вона й досі бентежить мене.
Я допиваю свій келих.
— Відкриємо ще пляшку?
— Дурні були б, якби не відкрили.
Поки я відкорковую нову пляшку, вона знову бере телефон і показує мені екран.
