Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Тихо зітнувши, я підійшов до кімнати, яку займала Марсі, й постукав.

— Можна увійти?

— Зачекайте, кеп, — почувся її голос. — Я зараз.

За півхвилини Марсі відчинила двері і пропустила мене до кімнати. Замість форми, на ній був симпатичний квітчастий халатик, вочевидь, з Еїних речей.

— Як справи? — запитав я. — Не спиться?

— Все гаразд, кеп. Уже давно збиралася лягти, але прийшла Ея, і ми з нею довго розмовляли.

— Так, я зустрів її в коридорі. А зайшов, власне, через Мілоша. Ти не знаєш, що з ним сталося? Чому він був такий набурмосений?

— Бо дурний. Образився на Ею, що вона не захотіла з ним танцювати. Ані слова йому не сказала — просто глянула на нього зневажливо й мовчки відвернулася.

— Її можна зрозуміти, — зауважив я. — Мілош дуже негарно повівся з Їівою.

— Не просто негарно, а як справжнє хамло. Тільки Ея мусила б спершу пояснити Мілошеві, що це покарання за Їіву. Адже він такий самовдоволений йолоп, що навіть не помітив свого хамства. Проте вона до цього не додумалася, її зовсім інше займало… — Марсі лукаво посміхнулася. — Ея багато розпитувала про вас, кеп. Хотіла знати все. А особливо — чи маєте ви наречену. Щодо цього я її заспокоїла — сказала, що ми з Симоном проводили з вами відпустки на Есперансі і жодного разу не помітили, щоб ви зустрічалися з якоюсь дівчиною. Хоча я не виключила можливості, що ви вночі, потай від нас, бігали на побачення.

Тієї ж миті почувся притлумлений кашель — так, ніби хтось щосили намагався стримати сміх. Я швидко підійшов до прочинених дверей балкону, визирнув назовні й побачив Симона, що ховався в куточку під вікном. Це мене нітрохи не здивувало.

— Так, — сказав я. — Отже, куримо?

Симон розгубився.

— Я не… цього… я ще ніколи…

За моєю спиною скрушно зітхнула Марсі.

— На Бога, Симоне, це ж просто жарт! — А коли я повернувся до неї, вона збентежено мовила: — Не подумайте нічого такого, кеп. Ми лише… ну, розмовляли… а тут прийшла Ея.

— І Симон сховався на балконі?

— Звісно, ні. Ми розмовляли втрьох. А потім…

— Потім прийшов я, і ти наказала йому сховатися. Щоб я нічого такого не подумав.

Марсі сором’язливо всміхнулася.

— Власне, так, кеп. Ви ж могли подумати — і, мабуть, подумали — що ми збираємося… ну, самі знаєте що. Але це не так. Ми просто цілувалися. І все. Правда, Симоне.

Відповісти Симон не встиг, бо в моїй кишені запищав комунікатор, за допомогою якого я підтримував зв’язок з „Гермесом”, а через нього — з усіма членами команди, незалежно від того, чи вони перебували на планеті, чи на борту корабля. Наразі дисплей висвічував напис: „Рубка керування”.

Я натиснув кнопку відповіді й промовив:

— Капітан на зв’язку.

— Кеп, — почувся схвильований голос Ґамбаріні. — Маємо великі проблеми.

У мене тьохнуло серце. Я відразу здогадався, що це за проблеми.

— Лопес?

— Так. Вони полетіли на Нову Землю. Вибач, я не могла тебе попередити. Адмірал перекрив паролем весь зовнішній зв’язок. Я лише зараз зняла блокування…

— Стривай, Анно, — зупинив я її. — Ти сказала „вони”. Адмірал полетів не сам?

— З ним Олівейра та Нільсен.

— Чорт! Як він їх переконав?

— Він нікого не переконував, а спершу збирався летіти сам. Коли ми прибули на корабель, адмірал повідомив, що реквізує шатл для польоту на Нову Землю, наказав дозаправити його й завантажити продовольство. Тоді ж я спробувала викликати тебе, але не змогла… Я заперечувала, кеп, вимагала, щоб ти дав дозвіл. Проте адмірал заявив, що ніякого погодження не потребує, мовляв, це його право як начальника експедиції. Я дуже сподівалася, що мене підтримає Олівейра, разом ми змогли б зупинити цю авантюру… а він навпаки — став на бік адмірала і зголосився летіти з ним. Та й не лише він, інші також, серед них був і Хуан, — вона мала на увазі свого чоловіка, старшого техніка Морено. — Адмірал обрав Олівейру та Нільсена.

Я приречено зітхнув і присів на край Марсіного ліжка. Сама Марсі, що чула нашу розмову, стояла посеред кімнати й розгублено дивилася на мене.

— Хай йому грець! — сказав я. — Це моя вина. Я знав про його задум, але навіть припустити не міг, що він діятиме так блискавично… Давно вони відлетіли?

— Хвилин десять тому. Вже ввійшли до тунелю. — В голосі Ґамбаріні вчувалася безпорадність. — Я не знала, що робити. Спробувати наздогнати їх…

— Не вийде, — відповів я. — В атмосфері шатл летить швидше за корабель. Їх уже не доженеш. Тим більше, що диск з маршрутом лишився в Лопеса. А поки ми добудемо копію, поки ви заберете нас з планети… Ні. В жоднім разі ми не можемо туди летіти. Я не маю права ризикувати кораблем і командою.

На задньому плані почулися чиїсь нерозбірливі голоси.

— Хвилечку, кеп, — сказала Ґамбаріні. І, вже звертаючись до когось у рубці: — Так?.. Що?.. О Боже!..

— В чому річ, Анно? — стривожено запитав я, передчуваючи нову біду. — Що там ще сталося?

— Мілош, — пригнічено відповіла вона. — Його ніде немає. Схоже, він потай забрався в шатл і теж полетів.

Мене