Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Я ж мовчав, не знаючи, що сказати. Бо розумів: одне необережне слово, і я пізнаю смак цих принадливих уст — а потім точно втрачу розум. Закінчиться все тим, що на Землю полечу, залишивши тут молоду дружину, і зможу знову побачити її не раніше, ніж за півроку. Так триватиме все наше життя…

Не дочекавшись відповіді, Ея відвернулася і скрушно зітхнула. Потім рвучко підвелася і взяла мене за руку.

— Гаразд, Еріку, годі сидіти. Ходімо прогуляймося по саду.

— Ходімо, — погодився я, відчуваючи одночасно і жаль і полегшення.

Чого було більше, я не знав. Мабуть, того й того порівну.

Фернандес приїхав у другій половині дня, по обіді, коли я відпочивав у бібліотеці, гортаючи третій том „Історії Юная” іспанською мовою. Товариство мені складав Йосідо, який уважно вивчав підручник з ґраматики юнайської мови, призначений для новоземлян. Маючи непересічні лінґвістичні здібності та ідеальний музичний слух (що наразі було зовсім не зайвим), Хіроші за порівняно короткий час досягнув непоганих успіхів. Проте йому було далеко до Симона, який без жодних підручників, а просто в живому спілкуванні вже навчився більш-менш вільно розмовляти на найпростіші побутові теми.

Полковник Айола, як завжди о цій порі, перебував у своєму банкові. Також була відсутня його сестра, тому начальник охорони доповів про гостя безпосередньо мені. Хоча ажіотаж довкола нашої появи вже помітно вщухнув, все одно знаходилося чимало охочих поспілкуватися з нами як серед новоземлян, так і юнайців. Через це полковникову садибу вдень і вночі охороняла добра сотня поліцейських, приставлених до нас за особистим розпорядженням короля.

Фернандеса привела Ея, що за відсутності батька й тітки виконувала обов’язки господині дому. Привітавшись з нами, гість улаштувався у вільному кріслі й узяв зі столика келих з охолодженим соком. Ея, після деяких вагань, також вирішила залишитися.

— Прийшов попрощатися, — сказав Фернандес. — Чув, що завтра ви відлітаєте.

Я понуро кивнув:

— Так, нам пора. Далі чекати марно. І так чекали три тижні.

— Ну, тоді щасти вам у дорозі.

Наш відліт було призначено на ранок наступного дня. Вчора ми з Красновою, Штерном та Ґамбаріні провели капітальну перевірку всіх бортових систем і підготовили корабель до старту. А завтра відбудеться урочиста церемонія проводів (на чому наполіг сам король), потім ми зійдемо на борт „Гермеса” й вирушимо у зворотний шлях до Землі. Без Лопеса. Без Мілоша. Без Олівейри та Нільсена…

— Утім, — після мовчання продовжив Фернандес, — я прийшов не лише попрощатися. Також вважаю своїм обов’язком застерегти вас.

— Он як? — зацікавився я. — Знову?

— Так, капітане. Відразу хочу сказати, що керуюся зовсім не чистим альтруїстом. Я кревно зацікавлений у найшвидшому налагодженні зв’язку з Новою Землею — хоча б тому, що розраховую стати одним з посередників у вашій торгівлі з Юнаєм. Сподіваюсь, мій досвід, знання тутешнього ринку, широкі зв’язки в політичних і бізнесових колах стануть вам у пригоді.

— Безумовно, — підтвердив я. — Це буде взаємовигідне співробітництво. Земля потребує продовольства і ладна купувати його в необмеженій кількості. А Юнаю потрібні високі технолоґії… То про що ви хотіли попередити?

— Про завтрашній візит архієпископа.

— Ага, — тільки й сказав я.

Правду кажучи, я вже забув і про архієпископа, і про те церковне пророцтво про „людей-з-неба”. Я мав серйозніші клопоти, а сам першосвященик від часу нашого знайомства нічим не нагадував про себе.

Йосідо запитав:

— Отже, він хоче зустрітися з нами?

— Наскільки я знаю, так. У одного мого знайомого є приятель, що працює в канцелярії архієпархії. Він і повідомив про це. Гадаю, надвечір вам зателефонують, щоб домовитися про зустріч.

— Мабуть, це пов’язано з пророцтвом Ваулоу, — припустила Ея.

— Майже напевно, — сказав Фернандес. — Взагалі, я не вірю в усю цю містику, та хтозна: можливо, Ваулоу був не звичайним юнайцем, а представників високорозвиненої цивілізації, яка не лише створила Мережу Світів, а й володіла знаннями про майбутнє… Але в будь-якому разі, хай що там скаже вам архієпископ, навіть якщо він повідомить безпечний шлях на Нову Землю, я настійливо раджу не міняти своїх планів.

— Ми не змінимо їх, — твердо пообіцяв я. — Можете не сумніватися.

— Мудре рішення, — схвально кивнув Фернандес. — Так, і ще одне. — Він видобув з кишені диск у прозорому футлярі й передав його мені. — Як ви й просили, я скопіював усі книжки з моєї електронної бібліотеки. А також мої друзі посприяли, чим могли. Вони погодилися зі мною, що нині, за відсутності зв’язку з Новою Землею, питання дотримання авторських прав не є актуальним.

— Дуже дякую, — сказав я. — Для землян ці книжки становитимуть велику цінність. А з авторськими правами ми щось вирішимо.

Подальша наша розмова проходила досить мляво і десь за півгодини Фернандес, пославшись на невідкладні справи, ще раз побажав нам щасливої дороги й попрощався. Разом з ним пішла й Ея. Як завжди, я провів її сумним і ніжним поглядом.

Коли двері за Еєю та Фернандесом зачинилися, Йосідо мені сказав:

— Даруйте, що лізу не в свої справи, кеп, але це безнадійно.

Я одразу збагнув, про що він говорить.

— Авжеж, Хіроші, безнадійно. Я це розумію.

— Ея дуже мила дівчина, проте вона не резистентна. Ви літаєте в космосі, а вона довіку прив’язана до планети. Хай навіть у Мережі — це нічого не міняє.

— Так, — сказав я.

— Ви, звісно, старші за мене, кеп, — посміливішавши, продовжував Йосідо, — але я одружений уже два