Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Так, — повторив я.

— Ми маємо шукати собі пару лише серед наших. А всі інші варіанти — від лукавого.

— Так, — з зітханням погодився я.

*

Як і передбачав Фернандес, увечері архієпископ зателефонував полковникові й через нього передав нам пропозицію про завтрашню зустріч. Утім, його й так було запрошено почесним гостем на врочисті проводи, орґанізовані королем Уево, але спершу він хотів побачитися з нами у приватній обстановці, ще до того, як ми залишимо полковникову резиденцію й вирушимо на аеродром, де мали відбутися офіційні заходи.

Певна річ, я погодився. І не тільки тому, що було неввічливо відмовляти такій впливовій на Юнаї особі як архієпископ Уево. І мені, й решті членів команди було дуже цікаво, що ж такого важливого може міститися в пророцтві Ваулоу — цьому посланні через століття, написаному, цілком імовірно, не корінним юнайцем, а прибульцем з іншого світу Мережі, не виключено, що представником цивілізації її будівничих.

Хоч там як, а розмови про завтрашній візит архієпископа трохи пожвавили наш останній вечір на Юнаї, який сам по собі був доволі сумним. Ми відлітали, залишивши в Мережі Світів наших товаришів, нічого не знаючи про їхню долю, не знаючи навіть, живі вони чи ні. І серед них був Мілош, чотирнадцятирічний хлопчисько, не просто член команди, але й наш підопічний, наш вихованець…

А я, крім того, мав ще одну причину для поганого настрою. Її звали Ея. Весь вечір вона не знаходила собі місця, знай кидаючи на мене сповнені гіркоти та смутку погляди. Близько десятої Ея, разом з молодшими братом та сестрою, пішла спати. Я не сумнівався, що вона, зачинившись у себе в кімнаті, зараз плаче — але не знав, чим їй допомогти.

Полковник Айола також був помітно засмучений нашим відбуттям — адже впродовж останніх трьох тижнів він перебував у центрі загальної уваги завдяки тому, що в нього гостювали прибульці зі Старої Землі. Проте він утішав себе тим, що невдовзі на Юнай знову прилетять земляни — вже не на одному кораблі і не лише з дослідницькою метою. Прямо я йому нічого не обіцяв, але чітко дав зрозуміти, що майже напевно наш уряд не зволікатиме з початком торгівельних стосунків, бо малолюдні, порівняно з Юнаєм, земні колонії не могли повною мірою задовольнити потреби десятимільярдної Північної Федерації у продовольстві.

Після одинадцятої, за три години до півночі (як я вже відзначав, юнайська доба була довша за земну), ми розійшлися спати. Втім, я ще трохи затримався на прохання полковника — вочевидь, він збирався поговорити зі мною про Ею, але так і не зміг дібрати потрібних слів. Тож ми просто випили по келиху слабенького вина на сон прийдешній і розпрощалися.

Увійшовши до своєї кімнати, я не став умикати світло, а підступив до вікна і з сумом спрямував погляд у чисте нічне небо Юная. Чуже небо чужої планети, густо всипане чужими зорями й почеркане тьмяними, ледь помітними неозброєним оком нитками-перетинками порталів — творінь чужого розуму. Ми знаходилися невимовно далеко від рідних країв, майже за сто мільйонів парсеків від Землі, в одній з галактик ґрупи Персея. Звідси ніяк, навіть у найпотужніший телескоп, не можна було побачити наш Чумацький Шлях, бо його затуляло оточене щільною пиловою хмарою тутешнє галактичне ядро…

— Нудьгуєш за домом, Еріку? — почувся за спиною знайомий тихий голос.

Від несподіванки я здригнувся і рвучко повернувся. В найтемнішому кутку сиділа у кріслі Ея, яку я не помітив у пітьмі, коли заходив до кімнати.

— Що ти тут робиш? — розгублено запитав я, відчуваючи, як закалатало моє серце.

— Чекаю на тебе, — відповіла Ея, підводячись з крісла.

Вона підійшла до вікна і стала поруч зі мною. На ній була коротенька сукня, що облягала її струнку постать, примарне зоряне світло сріблило біляве волосся і відбивалося в блискучих очах, від чого вони здавалися не смарагдовими, як при нормальному освітленні, а сірими, мов небо перед світанням.

— Мені тоскно, Еріку, — сказала вона. — Мені боляче. Так боляче, що ладна кричати. Я не хочу розлучатися з тобою.

— Я теж не хочу. Але мушу… — Я трохи помовчав, відтак чесно додав: — І справа не лише в обов’язку. Я не можу без космосу.

— А я не можу без тебе… — Вона тихо схлипнула. — Ну, чому все так неправильно влаштовано? Чому мені не можна летіти з тобою? Це несправедливо!

— Так, — погодився я, — несправедливо. Але ми не в змозі нічого змінити.

Ея присунулась до мене впритул і пригорнулася до моїх грудей. Я машинально обійняв її за талію і вже не міг примусити себе розімкнути обійми. М’який, збудливий аромат її волосся чимдалі дужче п’янив мене.

— Ти знаєш, навіщо я прийшла? — запитала вона через деякий час.

— Знаю. Але це… це буде помилкою. Ми не маємо майбутнього, Еє, ти розумієш? Моє місце в космосі, твоє — на планеті. Ми не зможемо бути разом.

— Чому? Ти ж не назавжди летиш? Ти ж повернешся?

— Це не має значення. Навіть за найсприятливіших обставин ми будемо бачитися лише кілька разів на рік.

— Ну й нехай, — відповіла Ея, ще міцніше пригортаючись до мене. — Краще жити рідкими зустрічами з тобою, ніж узагалі без тебе.

Я тихо зітхнув.

— Не кажи дурниць, дівчинко. Ти заслуговуєш більшого, ніж ці короткі зустрічі.

Ея підвела голову і з безмежною ніжністю подивилась мені в очі.

— Я заслуговую тебе, Еріку. Тільки тебе. Все своє життя я чекала, коли ти прийдеш.

Вона обхопила руками мою шию й потяглася вустами до моїх уст. Її поцілунок був невмілий, але палкий