Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Марсі слухняно збиралася встати, аж тут Ея міцно схопила її за руку.

— Ні, так не годиться! — обурилася вона. — Що ще за „тпрусь”? Це моя кімната, і тут я вирішую, кому піти, а кому лишитися. Хочете поговорити — прошу. Але Марсі залишиться зі мною.

Марсі розгублено подивилася на мене, не знаючи, що їй робити. А я в думках вилаяв Краснову за безцеремонність. Викажи вона бодай трохи такту, все обійшлося б. А так Ея, що й до того була в кепському настрої, вперлась і пішла на принцип. Та власне, це нічого не змінювало. Я однаково не збирався приховувати від команди існування Ключа, просто спершу хотів розібратися з ним спокійно, без зайвої метушні.

— Гаразд, Еє, вибач, — сказав я. — Ольга погарячкувала. Ми не маємо від Марсі секретів. — З цими словами я видобув з кишені Ключ. — Це передав мені архієпископ. Найпевніше, він належав твоєму предкові Ваулоу. Я хочу, щоб ти взяла його до рук. Тільки не лякайся, коли почуєш у голові голос. Так і повинно бути.

Щойно я поклав Ключ Еї в долоню, як його огорнуло м’яке золотаве сяйво.

— Отак! — не втримавшись, вигукнув Штерн.

Через кілька секунд Еїні очі широко розплющилися від подиву.

— Він… він справді розмовляє! Подумки. Називає себе Відкривачем Мережі… Чи Мережевим Ключем… Не можу перекласти точно. До мене він говорить юнайською, дуже дивною юнайською, і я не зовсім впевнена…

— Називатимемо його Ключем, — запропонував я.

— Добре, — погодилася Ея. — Ключ каже, що його функції залежать від рівня допуску користувача. У вас він нульовий, найнижчій, як у гостей Мережі. А в мене п’ятий — не надто високий, але… О-о! — Її обличчя просяяло. — Ключ каже, що я з роду Правителів Мережі!

Марсі кинула на Ею захоплений погляд, несміливо простягла руку й легесенько доторкнулася до золотавої кулі. А я запитав:

— Чому тоді твій допуск не надто високий?

— Бо я ще не маю належних знань… досвіду… вміння… компетентності… Ключ каже, що в моїй мові немає точного слова. Крім того, сама я не Правителька Мережі, а лише належу до їхнього роду. Я — нащадок Правителів Мережі.

— Але Ключ підкоряється тобі?

— Так. У межах мого допуску.

— І що він може робити.

— Здійснювати загальний нагляд… моніторинґ стану Мережі в місцевому секторі — тобто, в тій її частині, що контролюється найближчим Вузлом. Відстеження поточних подій у світах, що перебувають на відстані не більше шістнадцяти тунелів по прямій, і встановлення з ними миттєвого зв’язку. А ще Ключ приєднує до Мережі нові планети.

Останнє призначення Ключа справило на Марсі неабияке враження. Але ми вже знали про це, тому нас зацікавили інші його функції.

— Відстеження подій… — замислено повторив Штерн. — Звідси до Нової Землі вісім тунелів. Якщо Ключ каже правду, то він зможе її показати.

— Він не знає, що таке Нова Земля. Це не мережеве ім’я… Хоча він стверджує, що в межах його досяжності, окрім Юная, є лише одна планета з численними слідами розумної діяльності… до неї всього чотири тунелі по прямій — рівно вдвічі менше… Так, зараз подивимося… — Ея заплющила очі. — Я бачу її, це вона… Точно вона, і з нею все гаразд… Ні, не все! Я не бачу руху, не бачу людей… Ось Нуево-Сантьяґо, там моя школа… але місто безлюдне!

— Що, зовсім немає людей?

— Нікогісінько. Жодної душі. У небі ні флаєрів, ні літаків. Наземні машини просто стоять на дорозі. Всі порожні. Деякі виїхали на тротуари, деякі зіштовхнулися… А там розбитий флаєр. Я не бачу, щоб у кабіні хтось був…

— Руйнування є?

— Так, подекуди. Мабуть, від пожеж. Та точно не від бомбардувань. Не схоже, щоб Нову Землю хтось захоплював, вона просто… покинута. Всюди сліди занедбаності, все вкрите пилом і брудом… клумби та ґазони заросли бур’янами… вулицями блукають тварини — і не лише домашні… — Ея розплющила очі й потерла долонею чоло. — Ключ підтвердив, що на Новій Землі не залишилося людей. Проте не знає, що з ними сталося. Мій рівень допуску дозволяє спостерігати тільки поточні події, в реальному часі. Я не можу отримати з Мережевого Вузла інформацію про те, що було раніше.

— А що в космосі? — запитав Штерн. — Новоземляни ж володіли космічними технолоґіями.

— Ключ бачить у межах трьох з половиною астрономічних одиниць. Там усе так само. П’ять космічних станцій, два десятки кораблів — але жодної людини.

Краснова мерзлякувато повела плечима.

— Чортівня якась!..

— До речі, — промовив я. — Ти ж пам’ятаєш, який на вигляд наш шатл? Нехай Ключ пошукає його.

— Я вже просила. Він не знайшов. Можливо, шатл розбився або впав у воду. А може, його тут взагалі не було.

Тут мені на думку спала одна ідея.

— Тоді нехай подивиться у прилеглих світах.

— Гаразд. — Чекати довелося недовго, якийсь десяток секунд. Потім Ея вигукнула: — Ось він! Цілісінький. Висить на орбіті. Всередині… нема нікого… Порожньо…

— А на самій планеті? Може, наші там?

Проте Ея заперечно похитала головою:

— Ні, Еріку. Планета безлюдна. Мені шкода.

— Миттєвий зв’язок! — втрутився Штерн. — Еє, ти казала, що Ключ може встановлювати миттєвий зв’язок.

— Так, може. Він запитує параметри.

— Ну, в принципі, приймач на шатлі працює в широкому діапазоні від метрових хвиль до… — почав був Штерн, проте Ея зупинила його.

— Вибачте, Теодоре. Це зовсім інше. Помилка в термінолоґії. Я неправильно зрозуміла, що сказав мені Ключ.