Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Мені здалося, що моє серце зупинилося. А дихати я точно перестав.

— Що… — насилу витиснув з себе я, — Що ти сказала?

— Ключ… щойно повідомив… На Юнаї діє ця сила… Вона забрала людей… всіх до одного… Там більше нікого немає… ні тата, ні сестрички, ні братика, ні тітки… зовсім нікого!.. Я залишилася сама…

Марсі міцно вчепилась мені в руку. Краснова стисла Штернове плече, а той голосно вилаявся. Ея безсило випустила з рук Ключа, сіла просто на підлогу і, затуливши лице руками, нестримно заридала.

Марсі ввійшла до рубки рівно о восьмій тридцять, майже секунда в секунду.

— Доброго ранку, кеп. Як чергування?

— Все нормально, — відповів я, поступаючись їй місцем за пультом керування. — Капітан вахту здав.

— Третій пілот вахту прийняв, — сказала вона, сідаючи в крісло.

Я передав їй Ключ, який, дотримуючись Еїних інструкцій, постійно проводив моніторинґ світів попереду за нашим маршрутом і повідомляв, чи безпечний шлях. Зараз корабель летів над черговою планетою, наближаючись до чергового порталу, і Ключ стверджував, що там, потойбіч тунелю, нам нічого не загрожує.

— Лишилося тридцять дев’ять переходів, — констатувала Марсі, ознайомившись зі звітом автопілота. — А потім…

Вона замовкла. Ніхто з нас не знав, що буде далі. Ключ надійно оберігав таємниці Вузла і повідомляв тільки те, що належало знати Еї з її п’ятим рівнем допуску. Попри всі наші зусилля, нам не вдавалося розібратись ані в принципах його роботи, ані в його конструкції. Металевий на дотик, Ключ не дозволяв зішкрябати зі своєї поверхні бодай крихітну часточку для проведення хімічного аналізу. Він був абсолютно непрозорий для електромагнітних променів — частково поглинав їх, частково відбивав, але не пропускав крізь себе жодного кванту, тим самим не дозволяючи роздивитися, що там у нього всередині. Поза будь-яким сумнівом, Ключ приховував у собі надзвичайні можливості, про які ми навіть не здогадувалися. Те, що Ея вміла з ним робити, схоже, було лише краплею в морі. Проте всі наші спроби обійти його лоґічний захист завершувалися безрезультатно.

— До речі, — запитав я ніби між іншим. — Ти бачила Ею?

— Щойно заходила до неї. Вона вже прокинулась, але ще не встала. І знову не захотіла снідати. — Марсі похитала головою. — Вона себе мордує, бідолаха.

Я тихо зітхнув. Не лише Ея себе мордувала — Марсі також. Кілька разів я заставав її заплакану в кухні, де все нагадувало їй про Симона. Але зазвичай вона не виказувала своїх почуттів, ховала їх глибоко в собі, і я зовсім не був певен, чи це на краще…

Побажавши Марсі вдалого чергування, я вийшов з рубки і спустився на другий ярус, де були розташовані житлові приміщення. На приладових панелях більшості дверей горіли жовті вогники — вони свідчили про те, що каюти законсервовані. Так само були піддані консервації кают-компанія, спортзал, їдальня (лишилась тільки кухня) і наукові лабораторії. Це зменшило навантаження на системи життєзабезпечення, дозволивши їм нормально функціонувати за мінімального контролю з боку нашого нечисленного екіпажу. Ще було зупинено головний реактор, який живив системи гіпердрайву (що також простоювали), і тільки це дозволяло Штернові, єдиному кваліфікованому інженерові на борту, викроювати собі час на відпочинок і сон.

Уже вкотре я похмуро подумав, що ще жоден капітан Зоряного Флоту не втрачав за експедицію стількох членів команди. Інша річ, що часом зникали кораблі з усім екіпажем… А втім, можливо, так воно й буде. Це цілком імовірно — надто ж коли врахувати, куди ми прямуємо.

За всіма розрахунками, летіти нам залишалося близько доби. Принаймні добре те, що не довелося добиратися на шатлі. Хоча за своїми технічними характеристиками він і годився для тривалих подорожей, проте його пасажирський салон був замалий, щоб п’ятеро людей могли провести в ньому два тижні, не діючи один одному на нерви.

На шатлі ми пролетіли тільки три тунелі — до найближчого світу, що межував з Юнаєм. Там Ея обережно відкрила портал, зорієнтований точно в напрямку аеродрому, де стояв наш „Гермес”, я встановив з бортовим комп’ютером радіозв’язок і передав необхідні інструкції. Корабель стартував з планети і здійснив перехід по стаціонарному тунелю.

Повернувши „Гермес”, ми передовсім злітали на Шамбалу-1, де я доповнив записи залишених нами на орбіті бакенів детальним звітом про все, що сталося з Новою Землею та Юнаєм. А до звіту додав схему маршруту до Мережевого Вузла, записану в земній системі ґеоґрафічних координат. Утім, навряд це допоможе наступним експедиціям, якщо ми зазнаємо невдачі. Останній тунель, що веде безпосередньо на Вузол, неможливо відкрити без допомоги Ключа. Так, у всякому разі, стверджував сам Ключ.

План подальших дій ми навіть не обговорювали. Ми не могли полетіти на Землю — і не тільки через малу чисельність нашого екіпажу, а ще й через Ею, котру довелося б залишити тут. Очікувати ж на прибуття пошукової експедиції було б просто нестерпно. Та й Ея не збиралася чекати — вона б сама, своїм ходом вирушила до Вузла. Тож вибору ми не мали…

Я зупинився перед каютою Сьюзан Ґреґорі, яку тепер займала Ея, натиснув кнопку дверного інтеркому і запитав дозволу ввійти. Сонний голос з динаміка відповів згодою.

Ея все ще лежала в ліжку. Каюта була освітлена лише нічним світильником, проте я зміг розгледіти, що Еїні очі припухли не лише від сну, а також і від сліз. Сьогодні, прокинувшись, вона знову плакала.

— Привіт, — сказав я, вдавши, що нічого не помітив. — Як ти?

— Нормально, — відповіла вона, силувано всміхнувшись.

„Нормально” означало „як звичайно”. Тобто кепсько. Бідолашна дівчина досі перебувала в глибокі депресії, а ми нічим зарадити її горю не могли. Ея не просто втратила рідних, друзів і близьких; у неї відібрали рідний світ,