Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Чотириста двадцять дев’ять тунелів, — відповіла вона.

— Неслабенько, — прокоментувала Краснова. — Близько трьохсот годин безперервного польоту.

— Авжеж, — кивнув я, — багацько. Вісімсот п’ятдесят вісім пар координат. За годину їх не запишеш. А після цього треба буде перевірити, переконатися, що ніде не вкралася помилка… Гаразд. Доведеться перенести старт на завтра. Гм, з технічних причин.

— Або навіть на кілька днів, — запропонував Штерн. — За цей час спробуємо витягти з Ключа максимум інформації про Мережу. Сподіваюсь, Ея нам у цьому допоможе.

Ея міцно стисла губи, а на її обличчі з’явився впертий вираз. Їй явно не сподобалося, що ми вирішували долю Ключа без її участі. А вона ж, на відміну від нас, могла керувати ним. Він більшою мірою був її власністю, аніж нашою.

— Зрозумій, Еє, — сказав я, — Ключ необхідно знищити. Ти ж бо сама бачила, що сталося з Новою Землею. Постав себе на наше місце. Як би ти вчинила?

— Але, кеп, — знову втрутилася Марсі. — Ключ нам ще стане в пригоді. Він безпосередньо зв’язаний з Мережевим Вузлом, а отже, має доступ до керування самою Мережею. Принаймні, в межах місцевого сектора. Можливо, нам вдасться взяти його під контроль, змусити виконувати наші команди. Зрештою, ці рівні допуску — лише комп’ютерний захист. А будь-який захист можна зламати.

Я кивнув:

— Ти все правильно кажеш, Марсі. Це було б чудово. Проте є одне „але”: якщо Ключ потрапить на Землю, то зі стовідсотковою ймовірністю Земля долучиться до Мережі Світів. Це буде найперше, для чого його застосують. Наших співвітчизників не зупинить навіть доля новоземлян. І тільки потім вони стануть розбиратися з іншими його властивостями.

— Можна не брати його з собою. Можна залишити в Еї. Або повернути архієпископові.

— Це виключено, — рішуче відповів я. — Коли на Юнай прибуде флотилія кораблів, то подальша доля Ключа опиниться в руках начальника експедиції та ради капітанів. Всі разом вони не візьмуть на себе відповідальність за його знищення, і тоді вже точно він потрапить на Землю. Його треба знищити зараз, поки це залежить від мене. — Я підвівся. — Це моє остаточне рішення.

Ея похитала головою, продовжуючи сидіти в кріслі.

— Ні, Еріку, так не годиться. Твій план мене геть не влаштовує. Мені більше імпонує пропозиція Марсі. Крім того, є ще одна причина, чому не можна знищувати Ключ.

— Що за причина?

— На Вузол не вдасться потрапити звичайним способом, через стаціонарний тунель. Такі тунелі туди не ведуть. Шлях до Вузла можна відкрити лише з допомогою Ключа.

Що тут казати, арґумент був залізний. Проте я стояв на своєму:

— Не біда. Щось та придумаємо.

— Нічого ви не придумаєте! І ти це знаєш. А кажеш так лише для очищення совісті. Головне для тебе — знищити Ключ.

Я зітхнув.

— Ти не розумієш…

— Я все розумію, — різко урвала мене Ея. — Я розумію, що ти вболіваєш за своїх співвітчизників. І тут я згодна з тобою. Тепер я також вважаю Мережу небезпечною. Тепер я боюся за Юнай, який, на відміну від твоєї батьківщини, належить до Мережі. Я хочу з’ясувати, що сталося з Новою Землею, і якщо можливо, врятувати новоземлян. А в ідеалі — зробити так, щоб подібне не повторилося.

— Але…

— Стривай, Еріку, я ще не закінчила. Ти не хочеш, щоб Ключ потрапив на Землю. І це розумно. Також ти не хочеш летіти на Вузол зараз, поки Ключ ще цілий. Вірніше, сам ти цього хочеш, але тебе втримує капітанський обов’язок. Ти неодноразово стверджував, що не маєш права ризикувати кораблем, екіпажем і всією вашою місією. — Ея на секунду замовкла і зміряла нас рішучим поглядом. — Ну то й нехай. Я орґанізую власну експедицію до Вузла. От повернемося на Юнай, і я зв’яжуся з нашими новоземлянами. Впевнена, що серед них знайдеться чимало добровольців.

Розізлившись, я відібрав у Еї Ключ. Вона не опиралася. Щойно куля опинилася в моїх руках, її золотаве сяйво згасло.

— Навіть не думай! — промовив я суворо. — Ніякої експедиції ти не орґанізуєш. Якщо ти таке вперте дівчисько, я зараз же знищу Ключ. Спалю його в реакторі шатла. А на Юнай полетимо звичайним шляхом. Тільки й того, що витратимо на це кілька годин.

Ея з викликом, навіть зухвало, глянула на мене.

— Помиляєшся, Еріку, нічого в тебе не вийде. — Ключ вирвався з моїх рук і повернувся в її долоню. — Отак!

Здивований поведінкою Ключа, я однак знову спробував відібрати його в Еї. Та цього разу не встиг навіть доторкнутися до нього. Зненацька якась невидима сила відкинула мене назад і я в’їхав спиною в стінку.

Ея спокійно підвелася з крісла.

— Вибачте, забула вам сказати. До всього іншого, Ключ ще й захищає свого власника. А власником він вважає мене. — Вона зробила виразну паузу і твердо промовила: — Ми повертаємось, Еріку. І в спокійній обстановці вирішимо, що робити далі. Більше нема заперечень?

Я приречено зітхнув.

— Гаразд, повертаймося. А потім… словом, ще поговоримо.

У хвостовій переборці салону виник чорний прямокутник, що передував відкриттю порталу. Ми рушили були до нього, аж раптом Ея, насмерть переляканим голосом, закричала:

— Ні! Ні!

Прямокутник щез, і на його місці знову з’явилася стінка. Я рвучко зупинився й повернувся до Еї. Вона стояла нерухомо, ніби скам’янівши, її обличчя сполотніло, а в широко розплющених смарагдових очах застиг жах.

— Що сталося? — випередила мене Марсі.

— Ця сила… що забрала новоземлян…