Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Я міцно стиснув кулю в руці, щоб перевірити, як швидко вона нагріється… і тієї ж миті у мене виникло відчуття, мовби на мене дивляться з усіх боків. І одночасно нізвідки.

Раптом мені запаморочилось у голові. Я схопився за край стола і впустив кулю на підлогу. Беззвучно вдарившись об начищений паркет, вона не відскочила і не покотилася, а заклякла на місці, наче приклеєна.

Запаморочення швидко минуло. Якийсь час я підозріло дивився на кулю, сильно сумніваючись, чи варто мені знову торкатися до неї. Зрештою нахилився й обережно підняв її, тримаючи двома пальцями.

Зненацька у мене в голові пролунав безплотний шепіт:

„Не боятися. Нема шкоди. Просити стискати в рука. Далі вчити як говорити.”

Від несподіванки я замалим знову не впустив цю загадкову Річ, яку вже не наважувався називати просто кулею. А вона після паузи знову втрутилась у мої думки:

„Міцніший контакт потрібен. Недостатнє знання мови. Немає загрози.”

Ет, хай буде що буде! Я сів у крісло і знову стиснув Річ у руці. У голові знов запаморочилося, але тривало це недовго — секунд п’ять, щонайбільше десять. Після чого в моїх думках чітко пролунало:

„Лінґвістичний аналіз завершено. Неприємних соматичних відчуттів більше не буде. Тепер я готовий надати інформацію…”

Десь за чверть години дзвінок комунікатора вивів мене з задуми. Я дістав з кишені апарат, швидко глянув на дисплей і відповів:

— Так, Ольго?

— Вибач, кеп, що турбую. Архієпископ просив не заважати тобі, але…

— Все гаразд. Я саме збирався викликати тебе з Тео. Приходьте — але тільки вдвох. Мої вибачення полковникові.

— Добре. Зараз будемо.

Не минуло й хвилини, як Краснова зі Штерном увійшли в кабінет і запитливо подивились мене. Мій приголомшений і розгублений вигляд справив на них неабияке враження.

— В чому річ? — запитав Штерн. — Що трапилося?

— Спершу сядьте, — порадив я, а коли вони влаштувались у кріслах, показав їм кулю. — Цей предмет… гм, цей об’єкт дав мені архієпископ. Його заповів нам Ваулоу.

— І що це таке?

— Він називає себе Мережевим Ключем. Каже, що термін невдалий, але точніших дефініцій підібрати не може.

— Каже? — здивовано скинула брови Краснова. — Як?

— Подумки, — пояснив я. — Тільки не кваптеся надягати на мене гамівну сорочку. Він справді обмінюється зі мною думками. Через сенсорний контакт. — Для демонстрації останніх слів я стиснув кулю в руці.

— Він ІКС?

— Стверджує, що ні. За його словами, він не має основних ознак особистості. Його інтелектуальний компонент являє собою потужний суперкомп’ютер з телепатичним інтерфейсом.

— Круто! — сказав Штерн. — Гм… Отже, Ключ. І від яких він дверей?

— Від дверей у Мережу. Він приєднує до неї нові світи.

Як я й чекав, обоє моїх співрозмовників недовірливо втупились у мене.

— Жартуєш! — промовила Краснова.

— Якщо це жарт, то не мій, а Ключа. Проте я йому вірю.

— Тобто, Земля…

— Так. І Марс. І зоряні колонії. Ключ стверджує, що встановлення порталів не завдасть жодної шкоди ані планетам, ані людям на них.

— То це ж… — почав був Штерн, але осікся.

— Чудово? — запитав я, вгадавши його незакінчену думку. — Складне питання. По-моєму, не все так однозначно.

Краснова мовчки простягла до мене руку. Я віддав їй Ключ, вона прискіпливо оглянула його і поцікавилася:

— А чому він зі мною не розмовляє?

— Стисни його в долоні.

Наступні кілька хвилин Краснова та Штерн почергово спілкувалися з Ключем, з’ясовуючи в нього деталі. Я терпляче чекав.

— Не можу позбутися почуття дежа-вю, — врешті озвалася Краснова. — Щось схоже я вже зустрічала. Здається, в одному старому фантастичному фільмі. Але там виникла якась етична проблема.

— В нашому випадку етика ні до чого, — зауважив Штерн, повертаючи мені Ключа. — Питання суто практичне. Приєднання до Мережі Світів вирішить найболючіші проблеми земного людства — перенаселення, бідність, голод, обмеження особистих свобод. Та чи безпечна сама Мережа? Ось у чому заковика. Шістсот років тому тут сталася катастрофа, вірогідно, спровокована вибухом Супернової, що дався взнаки на багатьох мільйонах планет. При цьому, як ми припускаємо, загинула цивілізація будівничих Мережі Світів. Ану як катастрофа повториться, та ще й у більших масштабах, ніж попередня, і геть-чисто винищить усі планети Мережі. Або свіжий приклад — ця загадкова історія з Новою Землею. Гаразд якщо новоземляни просто відгородилися від юнайців і діють за принципом: усіх впускати, нікого не випускати. Проте я в це не вірю. Після зникнення наших я боюся, що тут усе набагато серйозніше.

— Атож, — погодилася Краснова. — Мережа ховає в собі безліч загадок і небезпек. Досі ми сприймали це абстрактно, відсторонено. Але тепер… — Вона замовкла й труснула головою. — Дуже складна ситуація. І при її розгляді ми мусимо не зважати на свої егоїстичні, корпоративні інтереси.

Штен здивовано зиркнув на дружину:

— Про що ти, Ольго? Які ще корпоративні інтереси?

— А то ти не розумієш! У Мережі резистентні вже не будуть так потрібні, як зараз.

— Дурниці! — пирхнув він. — Від цього ми лише виграємо. Якщо на хвильку відволіктися від небезпек Мережі, то приєднання до неї Землі з колоніями цілком у наших інтересах. Нікому з нас більше не доведеться тягати баржі між планетами, ми всі станемо дослідниками. І не однієї нашої Галактики, а всього безмежного Всесвіту. Наступні покоління резистентних уже не експлуатуватимуть змалку, їм дозволять прожити нормальне дитинство. А те, що нас перестануть носити на руках, що не платитимуть