Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Я поділився своїми спостереженнями з Еєю, чекаючи почути у відповідь, що мені просто здалося. Проте вона поставилася до моїх слів цілком серйозно.

— Ви правильно здогадалися, Еріку. Превелебний справді дещо шукає. А саме, докази того, що ви відповідаєте умовам давнього церковного пророцтва про прибульців з інших планет — „людей-з-неба”, як там мовиться. Його автором був Ваулоу, чиє ім’я перекладається як „велемудрий”. Він жив у часи катастрофи — і, до речі, був нашим предком, засновником роду Айола. За однією з версій, мав протекцію з боку тодішнього архієпископа Уево; а за іншою, сам протегував слабкому й безініціативному архієпископові, був його… як це по-вашому?.. ага, був його „сірим кардиналом”.

— А про що йдеться в тому пророцтві?

— Повного тексту не знає ніхто, церква береже його в суворій таємниці. Відомо лише початок, у якому сказано, що рано чи пізно на Юнай прилетять люди-з-неба на залізних птахах. Фактично, він передбачив появу землян задовго до того, як це сталося.

Я хмикнув.

— Ну, в цьому пророцтві немає нічого надприродного. Гадаю, Ваулоу щось знав про Мережу Світів і передбачав, що коли-небудь на Юнаї з’являться мешканці інших планет.

— Батько теж так вважає. Однак пророцтво стосується не прибульців з інших світів Мережі. Ваулоу особливо наголосив, що слід чекати появи особливих людей-з-неба, чиї залізні птахи літають до зірок, а на їхній батьківщині немає „небесного павутиння” — так у нас раніше називали сітку порталів. Цілком очевидно, що мова йде про людей з-поза меж Мережі Світів.

— Здається, так, — погодився я. — І що далі?

— Це все, що відомо. Років зо двадцять тому було пограбовано кафедральний собор Дочки Господньої в Хаїя-Уево. Злочинці полювали здебільшого на коштовності, але й не погребували архівом. Незабаром їх схопили і серед іншої здобичі виявили аркуш пергаменту з першою частиною пророцтва. Так, власне, і стало відомо про його існування. Щоправда, церква оголосила пергамент підробкою, але ніхто в це не повірив — спростування було аж надто квапливим і катеґоричним. А до всього іншого, набув розголосу один цікавий епізод з мемуарів Ернана Кастільйо, що був президентом Нової Землі півтора сторіччя тому — якраз у ті часи, коли новоземляни перестали ховатися від нас і відкрито вступили з нами в контакт. Президент Кастільйо в подробицях описав свою першу зустріч з тодішнім архієпископом Уево і особливо наголосив, що превелебний дуже наполегливо з’ясовував у нього, чи літають їхні кораблі до інших зірок. А відповідь, що можуть літати лише в автоматичному режимі, без людей, за враженням президента, не задовольнила архієпископа.

— Тобто, — резюмував я, — однієї з умов пророцтва, на думку церкви, дотримано не було.

— Так вважають, — кивнула Ея. — А от ви цілком відповідаєте пророцтву — вірніше, відомій нам частині пророцтва Ваулоу. До речі, хочете побачити його портрет?

— Звичайно, — відповів я.

— То ходімо в бібліотеку.

Вона взяла мене за руку й повела за собою до сходів. Ми піднялися на другий поверх і ввійшли до просторого приміщення, розташованого якраз над вітальнею. Там були довгі ряди стелажів з великою кількістю книжок — як стародавніх фоліантів у шкіряних оправах, так і цілком сучасних (за юнайськими мірками, певна річ).

— Дехто з новоземлян, — прокоментувала Ея, — знаходить якусь романтику в паперових книжках. Та як на мене, електронні кращі й зручніші. Рано чи пізно ми також перейдемо на них.

У проміжках між заштореними вікнами бібліотеки висіли в ряд одинадцять портретів з зображенням чоловіків та жінок у розкішних старовинних шатах. Я рушив був до них, проте Ея зупинила мене.

— Ні, не там. Це теж наші предки, але не такі далекі. Шістсот років тому на Юнаї ще не існувало техніки живопису на полотні. Єдине відоме зображення Ваулоу збереглося на фресках кафедрального собору. Тут є альбом з їхніми репродукціями.

Ми пройшли між двома стелажами в інший кінець бібліотеки, і Ея дістала з однієї з полиць грубезний широкоформатний том у барвистій суперобкладинці й стала гортати цупкі глянцеві сторінки з кольоровими світлинами настінних розписів. Мене вразила їхня схожість з християнськими фресками, які я неодноразово бачив по тривізору.

— Ага, ось! — промовила Ея.

Вона повернула до мене альбом і вказала на малюнок чоловіка в довгому вбранні, схожому чи то на тоґу, чи то на рясу. Його обличчя було зображено досить схематично, та разом з тим вельми виразно — тут, безумовно, дався взнаки талант стародавнього художника. Права рука Ваулоу була простягнена вперед і повернута догори долонею, на якій лежав круглий предмет розміром з тенісний м’яч.

— Історики вважають, що це глобус, — пояснила Ея. — Власне Ваулоу тим і відомий, що був автором учення про сферичну форму Юная й переконав Раду Першосвящеників оголосити це церковною догмою. На той час рівень розвитку нашого суспільства приблизно відповідав Західній Європі десятого сторіччя. Цікаво, що в аналоґічний період ваше християнство відмовлялося визнавати Землю круглою. І ще не скоро це визнало.

— Тут ти помиляєшся, — сказав я, пригадавши розмову на цю тему зі Сьюзан. — Вірніше, помиляються твої вчителі з Нової Землі. Це взагалі поширена помилка. Ще на початку своєї історії християнська церква прийняла ґеоцентричну систему Птолемея, в якій Земля мала форму кулі. Хоча, мушу визнати, були спроби „удосконалити” теорію й замінити круглу Землю на плоску. Деякі гілки християнства досягли в цьому успіху і навіть у добу навколосвітніх подорожей наполягали на своєму трактуванні світобудови.

Ея всміхнулася.

— Я також мушу визнати, що й після Ваулоу чимало юнайців вважали світ диском, що пливе по океану на спинах у трьох велетенських горбатих риб. Майже як у вас.

— Атож, справді, — погодився я. — І взагалі, у нас з вами багато спільного. Це, звісно, лише перше враження, але мені здається, що в культурному й етичному плані Юнай ближчий до нашої європейської