Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Добре, — відповів я і повернувся до Сьюзан. — Висаджуємося, Сью. Приготуй усе необхідне для першої медичної допомоги.

— Я з вами, — тут-таки зголосився Йосідо. — Як біолоґ, я трохи розбираюся в медицині. Теоретично.

— Гаразд, — сказав я, вже виходячи з кабіни до тамбуру. — Ходімо з нами, допоможеш Сью… в теорії.

Краснова знижувалася дуже швидко. Я ледве встиг надягти належну в таких випадках польову форму з бронежилетом, взяти табельну зброю й закріпити навушник з мікрофоном, як шатл уже здійснив посадку.

Йосідо розблокував люк і першим вийшов назовні. За ним, з аптечкою в руках, ішла Сьюзан. Я був останнім, бо про всяк випадок вирішив прихопити ґравіносилки.

Йосідо негайно кинувся до машини і не без зусиль відчинив передні праві дверцята. Зазирнувши досередини, він повідомив:

— Лише одна людина, водій… Чорт, це дівчисько! Підліток. Але, здається, нічого страшного, крові ніде немає. Її врятувала протиаварійна подушка.

Він просунувся глибше до салону, а за півхвилини вибрався звідти, тримаючи на руках молоденьку дівчину, років шістнадцяти за нашими мірками, одягнену цілком по-земному — в білій блузці, бордовій спідниці, чорних панчохах і туфельках на низьких підборах. Вона була непритомна, але жодних пошкоджень на ній ми не помітили.

Йосідо дбайливо поклав постраждалу на носилки. Тим часом Сьюзан взяла з аптечки портативний медичний сканер і стала обстежувати дівчину.

— Нічого серйозного, — зробила вона висновок. — Ознаки черепно-мозкової травми відсутні; на тілі кілька невеликих синців; звихів і переломів немає; серцева діяльність і дихання в нормі… для земного „homo sapiens”. Дивна річ — фізіолоґічно дівчина цілком тотожна нам.

Йосідо мовчки знизав плечима: мовляв, для нього в цьому немає нічого дивного.

А я вгледівся в обличчя дівчини. За земними мірками вона була дуже гарненька; мабуть, і за тутешніми також. Як і в решти людей, що їх ми бачили на цій планеті, в її зовнішності не було нічого такого, чим би вона разюче відрізнялась від нас. А проте, як і передбачав Лопес, пильно вдивляючись у її риси, я вловив у них якусь незвичність, хоча не міг збагнути, в чому вона полягає. Просто зовнішність дівчини була трішечки, ледь відчутно, екзотична — що лише додавало їй привабливості.

Тим часом Сьюзан поставила остаточний діагноз:

— Втрата свідомості, найпевніше, викликана шоком. Медикаментозне втручання не потрібне. Хіба що легка стимуляція.

Видобувши зі своєї аптечки маленьку ампулу, вона роздавила її під носом у дівчини. Та відразу поворухнулась і чхнула. Потім розплющила очі й спробувала встати. Сьюзан турботливо підтримала її й допомогла прибрати сидяче положення, опустивши носилки донизу, щоб ноги дівчини торкалися землі. Мимохідь я відзначив, що ноги в неї довгі та стрункі, правда, ще надто худенькі, та все одно гарні.

З запитливою інтонацією дівчина співуче промовила якусь фразу, водночас роззираючись довкола. Очі в неї були неймовірного смарагдового кольору. У них вчувалася розгубленість, змішана з нерозумінням, — вочевидь, вона намагалася згадати, що з нею сталося. Нарешті її погляд зупинився на перекинутій машині, дівчина збентежено всміхнулася і знову щось сказала — явно винуватим тоном.

Потім вона побачила наш шатл. З місцевими літаками його сплутати було неможливо, і ми нетерпляче чекали на її реакцію.

Наступної секунди дівчина приголомшила нас, заговоривши дуже чистою, хоч і дещо архаїчною, іспанською мовою:

— Ви не з Юная, ви — земляни! Як я відразу не здогадалася!.. То ви повернулися, так? Ви більше не підете від нас?

Ми всі оніміли від подиву. Через свій навушник я почув, як у рубці корабля вилаявся Лопес. А трохи оговтавшись, він порадив:

„Увага, Еріку! Обережно, вкрай обережно заведи розмову. З’ясуй, що їй відомо.”

Зважуючи кожне слово, я запитав:

— Звідки ти знаєш нашу мову?

Лопес незадоволено пирхнув. Мабуть, вирішив, що питання не надто обережне. Проте дівчина не знайшла в ньому нічого підозрілого й відповіла:

— Я навчалась у вас, на Новій Землі. Мій батько — банкір і промисловець, полковник Айола. У нього також земна освіта. Він має… мав з вами бізнесові стосунки. А мене звати Ея Айола, я його старша донька.

— Радий познайомитися, панно Айоло, — сказав я, водночас обдумуючи почуте.

У кількох коротких реченнях Ея видала нам купу корисної інформації. Виходить, люди з „Ковчега” не змішалися з місцевим населенням. Вони обрали для себе якийсь інший світ і назвали його Новою Землею. „Нові” земляни підтримували контакт з мешканцями цієї планети (якщо я правильно зрозумів, вона називалась Юнай) і, можливо, спрямовували розвиток тутешньої цивілізації. В усякому разі, Еїн батько вів з ними справи, колись навчався в їхній школі, а потім віддав туди свою дочку.

Коментар від Лопеса був цілком співзвучний моїм думкам. Але він звернув увагу також і на ту обставину, що дівчина говорила про це в минулому часі. Крім того, ще на самому початку вона запитала, чи справді ми повернулися і чи не збираємося знову піти.

„Між Юнаєм та Новою Землею щось сталося,” — припустив адмірал. — „Схоже, нещодавно новоземляни з якоїсь причини припинили співпрацю з юнайцями й пішли з їхньої планети.”

Відчувши себе краще, Ея встала з носилок, підступила до мене і придивилася до нашивок на моєму комірі.

— Ви тут найстарший, майоре?

— Так, найстарший, — підтвердив я. — Тільки не майор, а капітан третього ранґу. Це флотське звання.

— Флотське? — здивовано перепитала Ея. — То ви з цивільної авіації? А вдягнені як військові. Навіть зброю маєте.

Перш ніж я встиг що-небудь придумати, перш ніж Лопес разом з Красновою закінчили докоряти мені за необережність, Ея схопила мене за рукав і прочитала напис на емблемі:

— „North Federation. Star Fleet. S.S. Hermes.” Це не земна мова… тобто, не іспанська. — Дівчина підвела голову й підозріло подивилася