Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Ну, гаразд, кеп, — сказав Йосідо. — Припустімо, вибухнула зоря. Планета, назвем її „Альфа”, певна річ, перетворилась на плазму. Потім пішла реакція по тунелях. Без сумніву, та ґрупа планет, „Бета”, що безпосередньо прилягала до „Альфи”, також була знищена. Але далі ударна хвиля послабшала, енерґія вибуху Супернової вичерпалася. У світах „Ґамма”, на зразок нашої Шамбали-1, руйнування заторкнули лише поверхню. А планети наступного ешелону, „Дельта”, такі, скажімо, як Шамбала-74, взагалі відбулися легким переляком. Певна річ, кількість постраждалих планет має бути величезна — кількадесят, а то й кількасот тисяч. Але якщо Мережа Світів, за припущенням адмірала Лопеса, охоплює мільйони і навіть мільярди планет, то руйнувань зазнала лише незначна їх частина.

— Зате найважливіша, — зауважив я. — Зваж, що із семи десятків довільно обраних тунелів знайшовся тільки один, який веде до частково ушкожденої планети, а решта — до так само зруйнованих, як Шамбала-1. Окрім того, удару було завдано не через один або кілька тунелів, а як мінімум через кілька сотень. Звідси випливає, що планети цієї ґрупи були тісно пов’язані як між собою, так і, відповідно до твоєї термінолоґії, з ґрупою планет „Бета”, яких ущент знищила ударна хвиля від „Альфи”. А де в Мережі Світів, якщо прийняти Лопесову модель павутиння, може бути таке щільне плетиво тунелів? Ясно, що лише в її центрі. Там, де за лоґікою речей, мали знаходитися населені світи розумних істот, які й створили цю систему гіперпросторових тунелів.

— Отже, — промовив Хіроші, — згідно з вашою гіпотезою, вибух Супернової знищив усю центральну, так би мовити, цивілізовану частину Мережі, а вціліла її периферійна частина — вільний, ще ніким не зайнятий життєвий простір?

— Це цілком імовірно.

А Марсі кивнула:

— Дуже схоже на правду. Я думаю, так усе й відбулося.

— Певніше, ти хочеш так думати, — уточнив Йосідо. — Тебе лякає сама думка про зустріч з будівничими Мережі Світів. З цивілізацією, що випередила нас у розвитку на багато тисячоліть. І, якщо чесно, мене це також лякає. Так лякає, що вже через це одне я ладен погодитися з вашою, кеп, гіпотезою. Тим більше що вона до біса лоґічна.

З цими словами він трохи фамільярно поплескав мене по плечу — а наступної секунди я вже лежав долілиць на підлозі. Хіроші всівся на мене і скрутив за спиною руки. Болю я майже не відчував — усе було зроблено не лише блискавично, але й надзвичайно акуратно. З давніх-давен у дешевих бойовиках мало не всіх японців зображають майстрами єдиноборств, хоч насправді це не так. Проте Йосідо був якраз із тих японців, що досконало володіли бойовими мистецтвами.

— Чорт! — обурено прогарчав я, марно намагаючись звільнитися. — Що тут діється? Ви обоє подуріли?

— Мені дуже шкода, кеп, — з щирим жалем сказав Хіроші. — Але так було треба.

Тим часом Марсі вмостилася в кріслі чергового по містку інженера, видобула з кишені комунікатор і промовила:

— Адмірале, ви мали рацію. Шатл уже готовий до старту. Знімаю блокування анґара.

— Молодця, дівчинко, — почувся у відповідь Лопесів голос. — Капітан мене чує?

— Так, сер.

Тоді Лопес заговорив гучніше:

— Еріку, ти дещо забув. Атож, ти справді капітан корабля — але експедицію очолюю я. І це мій обов’язок, а не твій. Це моє право — і я не дозволю тобі узурпувати його. До речі, маю сказати, що ти гарний командир. Підлеглі люблять тебе. Коли я повідомив Хіроші та Марсі про те, що ти збираєшся зробити, вони не вагалися жодної секунди й одразу погодилися на цей маленький заколот. Не ображайся на них, добре?

Я нічого не відповів. Просто не знав, що й сказати. Мене розбирали злість і досада, але водночас охопило величезне полегшення, від якого, в свою чергу, мені стало соромно. Сам, з власної волі, я не міг відмовитися від цього випробувального польоту, я мусив його здійснити. Проте мене зупинили — і в глибині душі я відчував зрадницьку, негідну, навіть ганебну радість…

— Гаразд, — після паузи сказав Лопес. — Прощатися не будемо. Я впевнений, що скоро повернуся. Кінець зв’язку.

— Щасти вам, адмірале! — гукнула в комунікатор Марсі, хоча навряд Лопес почув її.

Минула довга хвилина, протягом якої ми всі троє мовчали. Нарешті Марсі зісковзнула з крісла й повідомила:

— Все гаразд. Шатл відчалив.

Хіроші негайно відпустив мене й поквапцем відступив на кілька кроків.

Я підвівся, глянув на нього та Марсі з мовчазним докором, потім швидко підійшов до пульта й зорієнтував бортовий телескоп на шатл, що стрімко мчав униз, до розташованих над планетою порталів. Незабаром стало зрозуміло, що він прямує до тунелю, який веде на Шамбалу-74.

— Що ж, розумний вибір, — промимрив я.

Марсі з Йосідо промовчали. І правильно вчинили — інакше б отримали добрячого прочухана.

З мого погляду, безпечніше було б спершу пірнути під сітку порталів зі швидкістю меншою за першу космічну, а потім розігнатися і „проколоти” її знизу. Проте Лопес вирішив не марнувати часу на зайві маневри. При наближенні до порталу він зорієнтував шатл кормою донизу, готуючись розпочати екстрене гальмування, щоб не впасти на поверхню планети. А за секунду шатл щез.

Потяглися хвилини напруженого чекання. Я нервово кусав губи, Марсі, що стояла поруч, нетерпляче переступала з ноги на ногу, зате Хіроші виглядав цілком незворушним. Утім, я чудово розумів, що він також переживає.

Нарешті Марсі не витримала:

— Він обов’язково повернеться. От зараз…

Я кинув на неї похмурий погляд.

— Молися, щоб повернувся. Бо інакше…

Закінчити свою погрозу я не встиг, оскільки саме цієї миті майже з центру вічка вилетів шатл і ліг у крутий віраж, розвертаючись у напрямку корабля. Марсі завищала від захвату, а Хіроші радісно всміхнувся. Я ж, попри те свинство, що його вони допіру вчинили, ладен був