Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Між нами запала мовчанка. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб ні поглядом, ні виразом обличчя не виказати своїх думок. Ну, а думав я про те, що адмірал таки шизонувся. Попри його застереження, попри мою обіцянку, я не міг так не думати.

— Отож-бо, — кивнув Лопес. — Але можу запевнити тебе: я не навіжений. І ніяких астральних голосів не чую. Просто я виявив, що, залежно від напрямку стрибка, гіпердрайв впливає на мій розум то дужче, то слабше. Спершу я не надавав цьому значення, потім почав записувати свої спостереження й аналізувати їх. Зрештою я встановив, що найменше страждаю від зоряної хвороби, коли корабель здійснює стрибок у напрямку тієї частини космосу, де розташована 519-а Стрільця. От зараз, коли ми летимо прямо до неї, я дуже легко переношу гіпердрайв, а часом і взагалі не відчуваю його.

Таке пояснення трохи заспокоїло мене. Певна річ, звучало воно досить дико — але, на щастя, без усілякої надприродної чортівні.

— Отже, — запитав я, — ви вже давно знали про цю зорю?

— Не про неї конкретно. Як ти розумієш, відчуття суб’єктивні, і, керуючись ними, я не міг визначити точний напрям. Мені вдалося лише приблизно окреслити ділянку простору, довжиною в сотню світлових років і близько двадцяти в перерізі. А там — понад п’ятдесят тисяч зірок, включно з нашою 519-ю. Щоб звузити діапазон пошуку, треба було підібратися ближче. Я подав начальству заявку з пропозицією спорядити туди експедицію. Про свій „поклик”, зрозуміло, не обмовився жодним словом, а навів інші арґументи на користь дослідження цього регіону. Та, на жаль, моє клопотання відхилили, і тоді я добровільно пішов у відставку. Мені пропонували високу посаду в штабі, навіть дуже високу — планувалося, що Горовіц піде на пенсію, його місце посяде адмірал Клейн, а я стану начальником Дослідницького Департаменту. На цій посаді я без проблем орґанізував би потрібну мені експедицію, але сам не зміг би взяти в ній участь — це проти правил. Тому я влаштувався працювати в школі й відтоді чекав слушної нагоди. А коли побачив у списку „Ковчега” 519-у Стрільця і переконався, що ІКС узяв її не з фантастичних творів, то відразу збагнув: це та сама зоря, яку я шукав. А виявлений нами нейтринний квазіспалах не залишив у мене жодних сумнівів — з 519-ю, чи безпосередньо поблизу неї, відбувається щось надзвичайне.

Я ненадовго задумався.

— Гм-м. А вам не здається, що другий „Ковчег” міг вибрати цю зорю з тієї ж причини, що й ви?

— Авжеж, цілком лоґічне припущення. Це стоїть першим пунктом у списку моїх гіпотез. Не виключено, що ІКС „Ковчега-2” від самого початку страждав на кібернетичний різновид зоряної хвороби. На відміну від людини, він міг математично прорахувати міру впливу на себе гіпердрайву і точно визначити напрям на 519-у ще під час випробувальних польотів.

— А чому тоді він нікому не повідомив? Навіть своєму двійнику, першому „Ковчегові”?

Лопес знову всміхнувся.

— А як ти гадаєш, Еріку? Він же був по-людському розумний. І, відповідно, боявся, що його визнають божевільним.

— Так, добре, — промовив адмірал Лопес. Він стояв посеред рубки, а його замислений погляд був спрямований на центральний екран, де пливла поміж зірок іржаво-сіра планета. — І що ж це означає?

Це питання, в найрізніших варіаціях, він ставив собі вже кілька годин поспіль, відколи „Гермес” прибув до системи 519-ї Стрільця. За допомогою засобів зовнішнього спостереження ми вивчили всі тринадцять планет, що оберталися довкола зорі, і нашу увагу відразу привернула четверта від світила — розмірами приблизно як Земля.

На думку наших планетолоґів, Краснової та Ґамбаріні, колись у минулому на ній, можливо, існувало життя, але потім сталася якась космічна катастрофа, на зразок викиду велетенської кількості сонячної речовини, і вся її поверхня перетворилася на мертву пустелю. Колишні моря та океани миттю скипіли, і водяна пара, разом з більшою частиною атмосфери, розсіялася в космосі. Крім того, було порушено тектонічний баланс, різко активізувався рух кори, і по всій планеті почалося виверження вулканів. Багато з них діяли й досі, від чого розріджена атмосфера була насичена моноокисом і двоокисом вуглецю.

Але що найперше впадало в вічі, що найбільше інтриґувало нас, так це хмари, які оповивали планету на висоті трохи більше сімдесяти кілометрів. Це були вельми незвичайні хмари, і не тільки тому що знаходилися так високо. Вони складалися не зі сконденсованої пари, а з якоїсь невідомої субстанції, що вперто не піддавалася спектроскопічному аналізу. Ці утворення, білі, трохи сизуваті, мали форму ідеально прямих ліній товщиною близько десяти метрів і півтори сотні кілометрів у довжину. Кожним зі своїх кінців така „хмарина” з’єднувалася з двома іншими під кутом 120 градусів, а всі разом вони утворювали певну подобу сітки з правильних шестикутних вічок, що вкривали всю планету цілком.

Щоправда, в цій „сітці” подекуди зяяли діри — то тут, то там бракувало „хмарин”-перетинок, але ці вади лише підкреслювали ідеальну упорядкованість загальної структури. Наш комп’ютер нарахував понад одинадцять тисяч цілих шестикутних вічок. „Сітка” оберталася разом з планетою, причому так синхронно, що за весь час, поки ми спостерігали це явище, її вічка на жоден сантиметр не зрушили відносно поверхні.

Все це разом узяте буквально волало про своє штучне походження. Ми були, мабуть, першими за всю історії людства, хто натрапив на такий явний, такий переконливий доказ існування позаземного розуму.

Тепер нам належало розібратися в суті цього феномену, з’ясувати, для чого призначена сукупність штучних псевдохмар довкола мертвої планети. Дещо про її властивості ми вже знали завдяки спостереженням. Внутрішній простір вічок був абсолютно прозорий для видимого, інфрачервоного і радіоспектру електромагнітних хвиль. Жорстке випромінювання, починаючи з рентґенівського діапазону, вічка стовідсотково відбивали. Ультрафіолетове проміння частково проникало крізь них, частково відбивалося, а частково поглиналося. Таким чином „сітка” служила замінником захисного озонового шару — хоча навряд чи це було її основною функцією.