Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Лопес хмикнув.

— Не поспішай дякувати. У цій справі я виходив насамперед з власних інтересів. Боюсь, тобі це не сподобається, але начальником експедиції призначили мене.

Я вражено втупився в нього.

— Ви полетите разом з нами?

— Так, — кивнув він. — Це буде мій останній політ у Далекий Космос. Можна сказати, моя лебедина пісня. І я обіцяю, Еріку, не зазіхати на твій статус командира корабля. Поки ми не доберемося до 519-ї, я взагалі ні у що не втручатимуся. Ну, а потім прийматимемо рішення спільно. Сподіваюсь, ти не дуже засмучений?

— Ні, адмірале, — відповів я, все ще приголомшений цією звісткою. — Мені буде приємно знову працювати з вами. А проте… — Я трохи помовчав, збираючись на думках. — Для завершення кар’єри ви могли б обрати й перспективнішу експедицію, ніж наша.

— Тут ти помиляєшся. Якраз вашу експедицію я вважаю найперспективнішою.

— Чому?

Лопес подивився на мене й загадково всміхнувся.

— Поки не можу сказати. Якщо зараз я поділюся з тобою своїми міркуваннями, ти вирішиш, що я так само збожеволів, як і другий „Ковчег”.

Лопес дотримався слова й не заважав мені виконувати капітанські обов’язки. Всією своєю поведінкою адмірал демонстрував екіпажу, що на час польоту він лише пасажир, а головним на кораблі залишаюсь я. Це було дуже люб’язно з його боку — надто ж коли врахувати, що він мав офіційні повноваження начальника експедиції, а отже, стояв вище за мене не тільки за званням, а й за посадою.

Утім, я найменше побоювався, що Лопес якимсь чином утискатиме мої права командира. Значно більше мене турбувало, чи витримає він зі своєю послабленою резистентністю тривалу семитижневу подорож на 1750 парсеків — і це лише в один кінець. Правду кажучи, я майже не сумнівався, що рано чи пізно доведеться покласти його в гібернаційну камеру — таких на кораблі було дві. Проте адмірал тримався стійко і зовні не виказував жодних ознак зоряної хвороби. Але це зовсім не означало, що він не страждав — просто вміло приховував свої напади. Адже слід урахувати, що впродовж п’яти років перед відставкою йому вдавалося водити за носа власну команду і кваліфікованих лікарів з медкомісії.

На час польоту Лопес частково звільнив нас зі Штерном від обов’язків наставників Марсі та Мілоша, взявши під свій контроль їхні заняття з астрофізики. А бувши дослідником-універсалом, він також консультував Сьюзан Ґреґорі з планетолоґії (причому набагато успішніше, ніж це робили Краснова чи Ґамбаріні) й допомагав технікам Нільсену, Бекер і Лакруа у вивченні ксеноботаніки.

На першій половині шляху до нашої мети, виконуючи завдання штабу, ми відвідали три зорі, жовті карлики, і перевірили їх на наявність придатних до життя планет. У перших двох системах всі планети земного розміру мали отруйну атмосферу, а в третій, розташованій на відстані вісімсот тридцяти парсеків від Землі і майже семисот — від Есперанси, знайшлася деяка подоба сучасного тераформованого Марса, що не становило жодної цінності для колонізаційних проґрам. У нашому регіоні Галактики вистачало й планет чисто земного типу, просто їх нелегко було знайти серед багатьох мільйонів зірок. Звичайні астрономічні спостереження дозволяли лише встановити наявність у зорі планет, їхню приблизну масу, а зрідка — і з дуже невисокою точністю — склад атмосфери. Тому доводилося надсилати експедиції або автоматичні дослідницькі станції. Проте „автомати” часто губилися, а для пілотованих кораблів хронічно бракувало людей. Тому не дивно, що за чотири століття існування систем гіпердрайву, космос за межами п’ятисот парсеків від Землі так і залишався практично недослідженим.

У третій системі ми ненадовго затрималися, проте не через планету, а щоб відзначити одразу дві події. По-перше, наступав новий 2585 рік, а по-друге, 31 грудня, якраз останнього дня старого року, Симонові виповнилося п’ятнадцять. Він був на кілька місяців старший від Марсі та Мілоша, хоча й здавався молодшим за них обох.

Цю подвійну дату ми відзначили скромно, але зі смаком. Спочатку святкували Симонів день народження, а трохи згодом, за тим самим столом, зустріли Новий рік. Не пощастило Жорже Олівейрі, якому в цей час випало чергувати в рубці (у таких випадках ми кидали серед офіцерів жереб). Правда, він дистанційно брав участь у застіллі, спілкуючись із нами через великий екран у кают-компанії, а незадовго до дванадцятої приєднався до нас, щоб рівно опівночі підняти келиха з безалкогольним соком. Також від спиртного довелося утриматися доктору Качуру, який зміняв Олівейру о пів на третю, а Ґамбаріні, що заступала на чергування зранку, обмежилася кількома ковтками шампанського. Стільки ж випили, Симон, Марсі та Мілош, зате решта, включно зі мною, непогано відтяглися — втім, не втрачаючи почуття міри.

Першого січня ми відпочивали, а другого знову вирушили в дорогу, взявши курс безпосередньо на 519-у Стрільця — надалі жодних зупинок у нашому маршруті заплановано не було. Протягом наступних двадцяти трьох днів політ проходив нормально, без будь-яких сюрпризів, а на двадцять четвертий, коли до мети залишалося вже менше двохсот парсеків, наші корабельні детектори зафіксували несподівано потужний потік високоенерґетичних нейтрино.

Негайно викликаний до рубки Лопес просто з порогу запитав:

— Джерело — наша зоря?

— Напрямок точний, адмірале, — відповіла Ґамбаріні, що займала пост чергового по містку інженера. — Але щоб сказати напевно, потрібна тріанґуляція.

— Вже готуємося до короткого стрибка, — повідомив я, кинувши швидкий погляд на Краснову, що сиділа за пультом керування. — Гадаю, десять астроодиниць цілком вистачить.

Коли розпочався тридцятисекундний відлік, з’явилися Штерн та Марсі — відповідно до правил, при будь-яких нештатних ситуаціях у рубці керування мають бути присутні всі пілоти й головний інженер корабля.

— Чекаємо на нейтринний спалах? — відразу запитав Штерн.

— Молися, щоб його не було, — сказав я. — Бо інакше ніяких слідів „Ковчега” ми не знайдемо.

— Ну то й що? Зате