Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

class="book">А ще я мріяв дожити до того дня (і не просто дожити, а й залишатися в лавах Зоряного Флоту), коли буде орґанізована експедиція до Галактичного Ядра. На той час, усупереч скептицизмові адмірала Горовіца, наша команда стане найкращою в Досдепі, ми будемо першими претендентами на цю почесну місію — і саме нас відправлять у найдальший в історії людства політ…

Згадавши про команду, я зненацька відчув докори сумління. Мій початковий задум на самоті, без поспіху оглянути корабель, тепер видався мені верхом егоїзму. Адже всі мої підлеглі нетерпляче чекали від мене звістки! Я навіть наказав їм залишатися на борту „Кардіфа”, щоб одразу міг зібрати всіх і повідомити про рішення начальства. Рішення вже є, а я… Ні, так не годиться!

Я висунув з бильця крісла пульт, націлив на себе відеокамеру і через станційну мережу викликав „Кардіф”. На великому екрані зовнішнього зв’язку з’явилося обличчя Ґамбаріні, що саме чергувала в рубці.

— О, кеп! — щойно побачивши мене, мовила вона схвильовано. — Як там? Ти вже за… — Лише зараз до неї дійшло, де я знаходжуся; вона широко розплющила очі від подиву й тихенько скрикнула від захвату. — Отже… вийшло?!

— А як-бо інакше, — відповів я із вдаваною недбалістю і взяв до рук папку. — Ось тут усі п’ятнадцять рапортів з резолюцією „Прийняти”.

З-за кадру почулося пискляве „вау!”, що явно належало Марсі, а слідом за тим почувся негучний стук, ніби хтось притопнув ногою. В мене виникла велика підозра, що в рубці зібралася добра половина команди.

— От що, Анно, — сказав я, — підключи мене до загального зв’язку.

— Зараз, кеп, — Ґамбаріні швидко пробігла пальцями по пульту. — Готово! Можеш говорити.

Я почав:

— До уваги всього екіпажу. Говорить капітан… — тут я зробив виразну паузу, — …капітан дослідницького крейсера „Гермес”. — Зачекавши кілька секунд, щоб усі усвідомили значення моїх слів, я продовжив: — Коротше, друзі, даю вам чверть години на збори. Надягайте парадні мундири — і бігом до причального сектора „F”. Ми маємо новий корабель!

Розділ 7
Начальник експедиції

Небо було чисте, без жодної хмаринки, але вітер дув сильний, поривчастий. Море трохи штормило, і яхту відчутно хитало на хвилях. Утім, це лише додавало мені задоволення від прогулянки.

Я стояв на містку поруч з Марсі й стежив за тим, як вона порається зі стерном. Виходило в неї непогано, хоча й не так досконало, як за пультом зоряного судна.

— А знаєте, кеп, — сказала Марсі. — Керувати морським кораблем теж цікаво.

— Ще б пак, — погодився я. — Але моторна яхта — то дрібниці. От ходити під парусом — взагалі супер.

— Ви вмієте водити й парусники?

— Самостійно ні. Тут треба серйозно навчатися, а мені бракує на це часу. Хоча я дуже люблю море. Не так, як космос, та все одно люблю. Якби я народився років на тисячу раніше, неодмінно став би моряком.

— А чому не льотчиком?

Як і всі резистентні, Марсі вивчала в школі лише історію освоєння космосу. Про період до початку космічної ери вона мала вельми туманне уявлення.

— У шістнадцятому сторіччі ще не було літаків, — відповів я. — Вони з’явилися в двадцятому. Тоді б я, певна річ, став льотчиком.

Я відкинув голову й подивився вгору. В небі з пронизливими криками ширяли ілари — тутешні родичі земних чайок. Значно вище і трохи південніше кружляв патрульний флайер берегової охорони. Після загибелі моєї попередньої яхти, дарма що до цього інциденту я не був причетний, уряд Есперанси вирішив перестрахуватися, і тепер щоразу, коли я виходив у море, в межах прямої видимості неодмінно з’являлися рятувальники. Така турбота мені геть не подобалася, але я не протестував — це нічого б не дало…

Ми перебували у відпустці вже два тижні, а доти понад місяць займалися обкатуванням „Гермеса”, налітали близько тисячі парсеків і дослідили вісімнадцять систем. При цьому зорі ми обирали не навмання, а спершу з’ясували у місцевих науковців, які космічні об’єкти в околицях Есперанси їх найбільше цікавлять. В результаті наші експедиції виявилися досить плідними, і хоча ніяких відкриттів ми не здійснили, проте свій невеличкий внесок до скарбниці людських знань все-таки зробили. Крім того, це послужило для нас гарним тренуванням перед нашою першою справжньою експедицією.

Наразі „Гермес” був пришвартований до орбітальної станції, повністю готовий до далекої дороги, а ми відпочивали на Есперансі й чекали звісток з Землі — чи прийме наш штаб заявку на пошуки „Ковчега-2”, чи відправить нас на інше завдання. В принципі, я був не проти будь-якої дослідницької місії, але мені дуже хотілося взятись за пошуки схибленого на інших цивілізаціях „Ковчега”…

На палубу вийшли Краснова зі Штерном і влаштувались у плетених кріслах на носу яхти.

— Агов, кеп! — покликав мене головний інженер, що тримав у руках два келихи. — Аперитиву не бажаєш?

— Охоче.

Я залишив Марсі біля стерна, а сам приєднався до них і взяв запропонований келих. Відпивши ковток, запитав:

— Скоро обід?

— Симон обіцяє за чверть години, — відповів Штерн. — Прогнав нас, щоб ми не заважали йому.

— А Мілош усе займається?

— Ага. Гризе граніт науки, аж іскри сипляться. Нестерпний хлопчисько. Ну, ніяк не втовкмачиш йому, що часом корисно розслабитися й побайдикувати.

Після нашого переведення в Досдеп, Мілош дещо вгамував свій запал у вивченні прикладних інженерних дисциплін — та лише з тієї причини, що всерйоз зайнявся астрофізикою. А стосовно до нього слово „всерйоз” означало „з усім можливим завзяттям”, і він просто затероризував Штерна, постійно вимагаючи від нього нових завдань.

До речі, Марсі також вивчала цей предмет, але, на відміну від Мілоша, не надто навантажувала себе, залишаючи