Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
Слухаючи адмірала, я докладав усіх зусиль, щоб зберегти незворушність і, боронь Боже, не почервоніти. У тому, що Сьюзан відмовилася від лікарської кар’єри, була чимала частка моєї вини. Коли вона повідомила, що йде з нашої команди, бо її взяли на навчання до Мюнхенського медичного центру, я не зміг приховати, як сильно засмучений, і тим самим мимоволі виказав свої почуття до неї. Тоді й з’ясувалося, що Сьюзан цілком поділяє їх. В результаті вона залишилася на кораблі, у нас почався роман, а про Мюнхен було забуто. Я переконав Сьюзан взятися за вивчення однієї з дослідницьких спеціальностей, вона обрала планетолоґію і протягом наступного року практично підготувалася до іспитів з цілої низки базових предметів. Але потім між нами стався розрив, Сьюзан закинула свої заняття (підозрюю, мені на зло) і повернулася до них лише місяць тому, коли ми знайшли „Ковчег” і на обрії замріла цілком реальна перспектива переведення в Досдеп. Гадаю, тепер вона дуже шкодувала, що змарнувала останні півтора року…
— Технік Ґреґорі продовжує вивчати планетолоґію, — сказав я і формально не збрехав. — Просто раніше вона не бачила сенсу квапити події — зрештою, їй лише двадцять три. Проте віднедавна ситуація змінилася, і я можу вам ґарантувати, що максимум за два роки Ґреґорі здобуде ступінь бакалавра, а ще за два — маґістра. Що ж до її захоплення історією, то це свідчить про широту й різнобічність інтересів, що для дослідника зовсім не зайве. Крім того, готуючись стати лікарем, вона поглиблено студіювала хімію та біолоґію…
— Гаразд, гаразд, переконали, — буркнув Горовіц і сердито проштампував рапорт. — Під вашу особисту відповідальність.
Я зрозумів, що позитивне рішення стосовно Сьюзан було прийнято ще до нашої зустрічі. Поки всі Лопесові проґнози здійснювалися — а отже, далі на мене чекав важкий, майже безнадійний бій.
Адмірал розклав перед собою в ряд решту п’ять рапортів і зміряв їх похмурим поглядом.
— Троє техніків, — промовив він. — Карла Бекер, Пітер Нільсен і Марі Лакруа. Всім за тридцять, у школі навчалися відверто слабко, після її закінчення не виказували ні найменшого бажання продовжити навчання. Ну, яка від них буде користь у дослідницьких експедиціях? Навіть якщо ми зараз їх візьмемо, то за п’ять років при переатестації їх відрахують з Департаменту через професійну непридатність. Навіщо нам цей пінґ-понґ, скажіть-но, будьте ласкаві? — І, не дозволивши мені вставити ані слова, адмірал перейшов до останніх двох. — Мічман Марша Хаґрівз і мічман Мілош Сабліч. Не заперечую, талановиті діти. Краща випускниця з пілотування та навіґації й кращий випускник з інженерних дисциплін. За лоґікою, варто б ще розібратися, як вони вдвох (а з урахуванням стюарда Ґарньє, то втрьох) потрапили на один корабель. Проте я цього не робитиму, бо ризикую звинуватити в непотизмі віце-адмірала Лопеса, до якого почуваю глибоку повагу… Але наразі йдеться не про це. Я переконаний, що коли-небудь і Хаґрівз, і Сабліч заслужать на переведення в Дослідницький Департамент. Проте не зараз і не в найближчому майбутньому. В далеких експедиціях потрібні досвідчені пілоти та інженери, а досвід приходить лише з практикою, і ніякий талант, ніякі видатні здібності його не замінять. Тому, капітане, за цих двох навіть не просіть. І за згаданих техніків також. Вони катеґорично не годяться. Десятеро людей — це той максимум, на який ми згодні. А на решту п’ять вакансій вже сьогодні оголосимо конкурс, і я вам обіцяю, що жодного нового члена команди не буде затверджено без вашого схвалення.
Це було гірше, ніж я сподівався. Після таких слів не було сенсу вихваляти Марсі з Мілошем і наводити арґументи (якщо чесно, то притягнені за вуха) на користь Нільсена, Бекер і Лакруа. Адмірал не залишив мені простору для маневрів, одночасно давши зрозуміти, що його вердикт остаточний і оскарженню не підлягає. Тепер мій вибір звівся до двох можливих варіантів, причому один з них — погодитися з рішенням штабу — був для мене неприйнятним.
Зібравшись на рішучості, я промовив:
— У такому разі, адмірале, я змушений відкликати свій рапорт.
Як виявилося, мої слова не стали для нього сюрпризом. Схоже, він від самого початку здогадувався, до чого призведе наша розмова, і морально був готовий до такого розвитку подій. Тому не розсердився, не грюкнув роздратовано кулаком по столу і навіть не просвердлив мене гнівним поглядом. Він просто зітхнув — втомлено і приречено.
— Це шантаж, капітане Мальстром. Нахабний шантаж.
— Аж ніяк, сер, — відповів я твердо. — Я відкликаю рапорт не задля тиску на вас, а тому, що вчинити так мене змушує обов’язок перед підлеглими. Я обіцяв їм, що добиватимуся переведення в Дослідницький Департамент усієї нашої команди, а раз цього не вийшло, то тепер не маю іншого виходу, як залишитися на „Кардіфі” разом з тими, кому ви відмовили.
Горовіц відкинувся на спинку крісла і подивився на мене довгим поглядом.
— Сподіваюсь, капітане, ви усвідомлюєте всі наслідки вашого вчинку? Якщо зараз ви заберете рапорт, то можете забути про дослідницьку кар’єру. Шлях у Департамент буде для вас закритий. Назавжди. Ви це розумієте?
— Так, адмірале, розумію. І запевняю вас, для мене це непросте рішення. Але я покину „Кардіф” лише з усією командою — і ніяк інакше.
Наступні півгодини ми переливали з пустого в порожнє. Горовіц наполегливо вмовляв мене прийняти його пропозицію, а я вперто стояв на своєму. Нарешті, переконавшись у моїй непохитності, адмірал знову зітхнув, узяв печатку й повільно, демонструючи всім своїм виглядом крайнє несхвалення, проштампував решту рапортів.
— Тільки не думайте дякувати, — сварливо мовив він, випереджаючи мої запевнення в тому, що наша команда виправдає виявлену їй довіру. — Таке рішення прийняла колеґія штабу з перевагою лише в один голос. І цей голос був не мій. Особисто я виступав
