Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Скажи, Ольго, але чесно, — промовив я після деяких вагань. — Ти досі зла на мене? Десь там, у глибині душі?

— Ні, вже не зла, — відповіла Краснова. — Навіть у глибині душі. Тепер я розумію, що на той час іще не була готова командувати кораблем. І взагалі… — Пару секунд вона зволікала. — Знаєш, я не зовсім упевнена, що готова до цього й зараз. От ти, коли прийшов на корабель, буквально зразу порозумівся з усім екіпажем. Навіть до мене знайшов підхід — дарма що тоді я ладна була видряпати тобі очі. І ситуацію зі Сьюзан, дуже непросту, треба сказати, ситуацію, ти вміло розрулив. Ніхто з нас не вірив, що вона залишиться на „Кардіфі”; а проте залишилася. Або свіженький приклад — наші дітлахи. Мене вони просто поважають, прислуховуються до моїх порад, старанно виконують мої накази. І це все. А тебе вони обожнюють, особливо Марсі з Симоном. Із шкури пнуться, аби лишень заслужити твою похвалу.

— Це тому, що я їхній капітан.

— Атож, ти капітан. Природжений капітан. А я… — Краснова знову зітхнула. — Схоже, я — природжений старпом.

Я стояв на оглядовій палубі орбітальної станції „Астра” і крізь прозору стіну-ілюмінатор дивився на біло-блакитну планету, що пливла серед зірок.

З космосу Земля здавалася чарівною. Звідси не було видно ні потворних міст-мурашників, оперезаних колами злиденних передмість, ні колишніх промислових зон, які навіть через кількасот років після їхнього закриття все одно залишалися роз’ятреними виразками на тілі планети, а обширні ділянки суходолу, перетворені на отруйні пустелі внаслідок техноґенних катастроф другої половини XXI і початку XXII сторіч, мали вигляд звичайних і цілком безпечних рудих плям. Блакить водойм справляла оманливе враження, ніби вони чисті й сповнені життя, хоча насправді Світовий океан повільно вмирав. Власне, як і вся Земля. Люди відчайдушно намагалися зупинити цей процес, але їм вдавалося лише загальмувати його. Наші предки завзято попрацювали, руйнуючи свій спільний дім, а коли похопилися — було вже запізно…

Я любив Землю, але вкрай рідко бував на ній, воліючи не піддавати своє почуття надто суворому випробуванню. Це був саме той випадок, коли відстань лише сприяє любові — і що вона більша, то краще. От і зараз, вимушено затримавшись на головній базі Зоряного Флоту, я не скористався з нагоди відвідати рідних, а обмежився бесідами з ними по відеофону. До речі, так само вчинили й усі мої підлеглі, причому я мав велику підозру, що більшість із них навіть не зв’язувалися зі своїми родичами.

Зате Марс я збирався був відвідати, дарма що не любив його — ні зблизька, ні здалеку. Втім, робити цього не довелося: адмірал Лопес, з яким я й хотів побачитись на Марсі, сам завітав до мене в гості вже на третій день після того, як ми тріумфально прибули в Сонячну систему, доправивши на буксирі „Ковчег-1” — можна сказати, живого свідка перших кроків людства до зірок.

Скориставшись ажіотажем довкола цієї сенсаційної знахідки, всі члени нашої команди оперативно спрямували до штабу Зоряного Флоту рапорти про переведення в Дослідницький Департамент, і вже сам факт, що нікому з нас не відмовили в розгляді, був добрим знаком. З цим погодився й Лопес, але водночас вельми скептично оцінив мої сподівання на те, що всі п’ятнадцять рапортів буде прийнято.

— Розглядай це як проґраму-максимум, — переконував він мене. — Вийде — чудово, а не вийде — задовільнися меншим. До того ж це „менше” буде не таке вже й мале: семеро твоїх людей ґарантовано отримають призначення, ще двоє — цілком імовірно. А решта п’ятеро не мають жодних шансів. Вони розуміють це й примиряться з відмовою. Звісно, будуть засмучені, але примиряться.

— Зате я не примирюся, — сказав я вперто. — Ми всі разом знайшли „Ковчег”, це наша спільна заслуга, і я не можу допустити поділу моєї команди на більш і менш гідних.

Лопес похитав головою:

— Це неправильна позиція, Еріку. Вкрай неправильна… Та, мабуть, — додав він після деяких роздумів, — я на твоєму місці вчинив би так само…

Розгляд наших рапортів затягувався, і на п’ятий день, щоб ми не байдикували на базі (брати відпустку на Землю або Марс ми катеґорично відмовлялися), начальство відправило „Кардіф” у рейс на Тауру. До планети було лише трохи більше ста парсеків, тому ми впоралися з завданням за тринадцять днів, два з яких провели на самій Таурі, поки для нас готували баржу з замороженою рибою, а після повернення в Сонячну систему ще чотири дні з нетерпінням очікували на відповідь зі штабу.

Ці зволікання неабияк дратували мене — але водночас і обнадіювали. Така тривала затримка свідчила про те, що в штабі ніяк не могли прийняти рішення з приводу кількох проблемних кандидатур, які Лопес вважав непрохідними. А проте їх розглядали, причому досить довго. Отже, реально припускали можливість їхнього схвалення…

Комунікатор у моїй кишені легенько завібрував. Це був не виклик на зв’язок, а сигнал орґанайзера. Я поглянув на свій наручний годинник — зараз було за три хвилини четверта. Ну все, пора.

Я залишив оглядову палубу і спустився на третій ярус, в адміністративний сектор. Неквапно перетнув з кінця в кінець радіальний коридор з численними дверима кабінетів і рівно о 16:00 ввійшов до просторої приймальні, де мене зустрів молодий ад’ютант у сріблясто-сірій формі допоміжних частин Зоряного Флоту. Темно-сині мундири, як у мене, носили винятково астронавти, а переважна більшість штабних працівників були звичайними людьми, нерезистентними, яким ніколи не судилося здійснити міжзоряну подорож. Тільки найважливіші, провідні посади в штабі обіймали астронавти-відставники — і, варто зазначити, така робота не користувалася серед нас особливою популярністю. До прикладу, той же адмірал Лопес визнав за краще викладати в школі, хоча йому напевно пропонували високий пост у керівництві Флоту. Можливо, навіть найвищий — адже теперішньому начальникові штабу, адміралові Горовіцу, було вже далеко за вісімдесят.

— Добридень, капітане Мальстром, — привітався зі мною ад’ютант. — Дозвольте