Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Попри своє божевілля, ІКС „Ковчега” виявився досить зговірливим і скорився нашому рішенню повернути його в Сонячну систему. Щоправда, спочатку він намірився був продовжити політ до Есперанси, проте мені без особливих зусиль вдалося переконати його в тому, що рішення про подальшу долю людей в анабіозі має ухвалити уряд Федерації, до складу якої тепер входила й Південна Америка, котрій належали обидва „Ковчеги”. Я сказав ІКСові, що нові поселенці, можливо, знадобляться на Новій Дакоті — планеті, яку наразі лише готували до колонізації.

Через невисокі ходові якості „Ковчега” подальший політ„Кардіфа” істотно вповільнився. Попервах ми збиралися залишити баржу дрейфувати — наша знахідка була важливіша, ніж навіть триста тисяч тонн пшениці й півтораста тисяч тонн кави, — але потім підрахували, що це не дасть нам жодного виграшу в швидкості. Поки старезний корабель перебував у своєму неквапному гіпердрайві, ми встигали вийти зі стрибка, провести маневр зближення з баржею й відправити її далі, а потім ще хвили п’ять або десять очікувати на появу „Ковчега”.

Через три дні я викликав до себе Марсі, Мілоша та Симона, щоб обговорити з ними одне нагальне питання.

— Як ви вже знаєте, — сказав я їм, — за знаходження втраченого корабля всім членам команди належить премія. Оскільки ми знайшли не звичайний „автомат” або баржу, а леґендарний „Ковчег”, то премія буде значна. Та не це головне — зрештою, ми й так непогано заробляємо. Важливіше інше: тепер у нашої команди з’явився шанс, про який мріють багато астронавтів, що працюють на маршрутних лініях між Землею та колоніями. Маю на увазі переведення в Дослідницький Департамент.

На мої останні слова Марсіні очі зблиснули.

— Круто! — промовила вона.

— Тільки не квапся радіти, — вгамував я її запал. — Як я вже казав, у нас з’явився шанс — але тільки шанс. Нема жодних ґарантій, що начальство піде нам назустріч. Хоча, звичайно, та обставина , що ми знайшли „Ковчег-1” і натрапили на слід „Ковчега-2”, дає нам вагомі підстави розраховувати на позитивне вирішення цього питання. Причому я твердо наполягатиму на переведені всієї нашої команди — певна річ, з тих, хто цього бажатиме. Момент наразі сприятливий: нещодавно на корабельні Титана було збудовано новий дослідницький крейсер, зараз він проходить випробування, які, за моєю інформацією, закінчаться лише за місяць. Тож ми маємо всі підстави сподіватися, що отримаємо цей новенький корабель. Решта наших уже написали рапорти про зарахування в Досдеп. Тепер справа за вами.

— Тут і думати нічого, кеп, — нетерпляче озвалася Марсі. — Звісно ж, ми згодні.

Ну, припустімо, в ній я від самого початку не сумнівався. Інша річ — Мілош та Симон. З ними було складніше.

— Кажи тільки за себе, Хаґрівз, — суворо промовив я. — Все не так просто, друзі. Займатися космічними дослідженнями — це не буксирувати баржі від Землі до колоній і назад. Дослідники проводять у безперервному польоті не якісь пару тижнів, а по кілька місяців. Чи готові ви до таких навантажень? Чи готові до того, що будете рідко бачитися зі своїми рідними? Добренько подумайте, не поспішайте.

Марсі поривалась була знову щось сказати, проте, скоряючись моєму поглядові, промовчала. Симон дивився вбік і напружено роздумував. А Мілош неквапно заговорив:

— Скажу тільки за себе, кеп. Я впевнений, що впораюся. Гадаю, шеф Штерн підтвердить це. Після школи я вже не боюся ніяких навантажень. А щодо рідних… ну, ми й раніше бачилися нечасто. А за останні два роки — лише один раз. Тож тут немає проблем.

Власне, я чекав такої відповіді. За роки навчання діти-резистентні поступово віддалялися від своїх рідних та близьких, а нерідко і зовсім втрачали з ними зв’язок. Спочатку сім’ю нам заміняла школа, потім нашою домівкою ставав корабель, куди нас направляли служити, а згодом ми обзаводилися власною родиною і власним домом — як правило, не на Землі, а в колоніях, де почувалися набагато комфортніше. І в цьому відношенні недавнім випускникам легше було переносити тривалі подорожі, аніж більшості дорослих. Їхні колишні зв’язки лишилися в минулому, нові ще не виникли, тому ніщо не тримало їх поблизу населених планет. Вони були самотніми вовчатами і декотрі з них згодом ставали дорослими самотніми вовками — такими, як я…

А Симон і далі мовчав. Я жестом наказав Марсі з Мілошем вийти, відтак м’яко звернувся до нього:

— Не соромся, Симоне. Я добре тебе розумію. Тобі буде краще на колоніальних маршрутах.

Він несміливо подивився на мене.

— Ні, кеп, мені буде краще з вами. Мені подобається служити під вашим керівництвом, ви чудовий капітан, у вас чудова команда. А з батьками я не бачився, відколи вступив до школи. Вони жодного разу не відвідали мене. Гадаю, їм соромно, що вони віддали мене державі. Бояться, що я засуджую їх.

— Але ж ти не засуджуєш?

— Ні, звичайно. Всі так роблять. Резистентні потрібні всьому людству.

— А знаєш, — промовив я довірчим тоном, — мої батьки мало не залишили мене в сім’ї.

— Правда? Чому?

— Річ у тім, що наша родина має багато грошей. Навіть непристойно багато. Може, ти чув, як старший помічник іноді називає мене багатеньким Буратіно?

— Чув, — підтвердив Симон. — І я знаю, що ваш дід — голова правління „Мальстром Індастріз”, а батько — перший віце-президент корпорації.

— Отож-то. Мої тато з мамою не потребували ніяких пільг, ніяких соціальних кредитів, а сертифікати на другу та третю дитину вони й так мали. Я ж був їхній первісток, спадкоємець. Але врешті їх обох вдалося переконати. Уряд пішов на безпрецедентний крок і дозволив їм мати аж п’ятеро дітей, не рахуючи мене, — а цього ні за які гроші не купиш. Вони просто не могли встояти і тому вважають, що завинили переді мною. Я ж, навпаки, ніколи не простив би їм, якби вони не віддали мене до школи.

— Я, мабуть, також, — погодився Симон. — У школі було важко, але я не