Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
— Ага! — збагнув я. — Ось у чім річ! Це тебе гризе?
— Так, кеп. Саме це.
— Тоді не турбуйся. Ніхто не надсилатиме тебе в десант. Ти неперевершено готуєш, і цього досить. Навіть більше ніж досить — особливо в далеких експедиціях. Щоб ти знав, після капітана й головного інженера, кухар — найважливіша людина на кораблі. Я нітрохи не жартую.
Симон нарешті всміхнувся.
— Тоді я теж напишу рапорт.
О восьмій двадцять вечора я ввійшов до рубки керування, де якраз закінчували свою вахту Краснова та Ґамбаріні. У моїй присутності вони здійснили ще один, останній на цей день стрибок і поклали корабель з баржею в дрейф. Викликавши машинний відсік, я розпорядився перевести ходові системи в режим очікування, а потім по загальному зв’язку сповістив команду про завершення денного перельоту.
Тепер залишалося дочекатися на прибуття „Ковчега”, проте я вирішив не затримувати Краснову з Ґамбаріні й відпустив їх, сказавши, що сам з цим упораюся. Сьогодні за розкладом була моя черга нести нічне чергування до пів на третю ранку, після чого мене мав змінити Йосідо. Хоча корабель і перебував у дрейфі, його все ж не можна було залишати зовсім без нагляду.
Побажавши мені спокійного чергування, Ґамбаріні відразу пішла, а от Краснова навіть не підвелася з пілотського крісла. Коли ми лишилися вдвох, вона повернулася до мене й запитала:
— Кеп, ти вже поговорив з дітьми?
— Так, — відповів я. — Всі троє погодилися.
На її обличчя набігла тінь.
— Це погіршує наші шанси.
— Розумію, — кивнув я. — Та інакше не можна. Вони — частина команди. Я вже не кажу про те, що саме Марсі перша помітила „Ковчег”, і з нашого боку було б свинством привласнити її заслугу.
— Авжеж, твоя правда, — погодилася Краснова. — А проте, ти мусиш розуміти, що саме Марсі викличе в начальства найбільше заперечень. У Досдеп ще ніколи не брали недосвідчених пілотів.
— Я знаю. Але я стоятиму на своєму. Якщо ж нам відмовлять, тоді кожен зможе перевестися в індивідуальному порядку. Сам я цього не робитиму.
— А дарма. Тебе б точно взяли.
— Так, зараз узяли б. Винятково завдяки „Ковчегові”. Тобто, завдяки Марсі. На це я ніколи не піду й докладу всіх зусиль, щоб у Досдеп потрапила вся наша команда. Хоча… — Кілька секунд я мовчав, зважуючи в думках, чи варто порушувати це питання. Зрештою вирішив, що маю прояснити ситуацію до кінця. — А як щодо тебе, Ольго? Ти справді хочеш стати дослідником — чи, може, тобі краще залишитися на „Кардіфі” капітаном? Я певен, що цього разу тебе не оминуть з підвищенням і ти станеш командиром корабля. Щоправда, вже з іншим екіпажем.
Краснова розгублено відвела погляд, а її щоки зашарілися від збентеження. На хвилю між нами повисла ніякова мовчанка. Нарешті вона зітхнула й промовила:
— Я думала про це, кеп. Радилася з Тео, і він мені сказав, що підтримає будь-яке моє рішення, але від служби в Досдепі нізащо не відмовиться. А отже, якщо я залишусь на „Кардіфі”, наш шлюб розпадеться — хай і не де-юре, але де-факто. Воно й справді: що то за сім’я, коли чоловік та дружина бачаться раз чи двічі на рік? А я не хочу втрачати Тео.
— І задля нього ти ладна пожертвувати своєю кар’єрою?
Краснова стенула плечима.
— А чому раптом „пожертвувати”? Хіба це можна назвати жертвою? Хоча не кривитиму душею — я хочу командувати кораблем. Але не маю наміру добиватися цієї посади за будь-яку ціну. До того ж зовсім не факт, що бути капітаном вантажного транспорту престижніше, ніж служити старшим помічником на дослідницькому кораблі. А поготів — на такому кораблі!
Вона розвернулася в кріслі до пульта й вивела на допоміжний екран зображення недавно побудованого крейсера, що про нього я говорив Марсі, Мілошу та Симонові. Він ще не мав власного імені, поки лише серійний номер: SC-05132. За традицією Зоряного Флоту, право назвати новий корабель надавалося його першому капітанові.
Дослідницький крейсер SC-05132 був приблизно таких самих ґабаритів, як і „Кардіф”, але значно симпатичніший на вигляд. Він мав ідеальні обтічні форми, невеличкі крила та стабілізатори, що дозволяли йому легко здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері. Замість вантажних трюмів були відсіки з дослідницьким обладнанням, а також анґар для шатла планетарного класу і трьох п’ятимісних посадкових модулів на ґравітаційних рушіях. Удосконалені системи гіпердрайву дозволяли проходити тридцять п’ять парсеків за стандартний дванадцятигодинний робочий день, що на двадцять відсотків перевищувало норму „Крдіфа”. Як і більшість кораблів Зоряного Флоту, новий крейсер був розрахований на екіпаж з п’ятнадцяти осіб, проте його система життєзабезпечення могла стабільно працювати і при вдвічі більшому навантаженні, а в житловому відсіку знаходилося ще п’ять додаткових кают для пасажирів, які в разі потреби запросто переобладнувалися в дво- або навіть тримісні.
— Шикарний корабель, — сказав я. — Сподіваюсь, його ще нікому не віддали.
— До завершення випробувань це не практикують, — зауважила Краснова. — Інша річ, якби його побудували замість застарілого корабля, призначеного до списання. Але ні — всі судна Дослідницького Департаменту перебувають у доброму стані.
— Мені це відомо. Проте я кажу не про офіційне призначення, а про неформальну обіцянку… Гм, яку завжди можна взяти назад. Правда, тоді я наживу собі лютого ворога в особі ошуканого капітана.
Краснова пирхнула:
— Можна подумати, тільки ти один! Якщо нашу команду візьмуть у Досдеп, та ще й дадуть новий крейсер, то нас зненавидять усі, хто тішився бодай найменшою надією потрапити на цей корабель. Хто-хто, а я знаю, що таке заздрість.
Ми обмінялися посмішками. Втім, слід визнати, дещо вимушеними.
