Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Мілош просто нестерпний! Всю відпустку займався навчанням, лише одного разу вдалося витягти його на озеро. Причому буквально за вуха… — Він похитав головою. — І уяви собі: навіть тоді примудрився нишком прихопити з собою планшетку!

Я нітрохи не здивувався.

— Отже, зубрив і на озері?

— Ага. Поплавав зо півгодини — і то не для задоволення, а просто щоб розім’ятися. Потім засів на березі й до вечора студіював рівняння Склярського—Бронсона. Твої, либонь, таких коників не викидали.

— Певно, що не викидали, — усміхнувся я. — Але тут тобі нікого звинувачувати, окрім самого себе. Це ж бо ти наполіг, щоб Марсі та Симон оселились у мене.

— Зовсім не наполіг, а лише поступився їхньому бажанню. Вони відверто демонстрували, що воліють бути з тобою, а не з нами. Нам же з Ольгою дістався Мілош — така наша доля. Він правильний хлопець, здібний, працьовитий, з нього вийде видатний інженер. А проте… — Штерн зітхнув. — Скажу тобі за великим секретом, кеп: я б не хотів мати такого сина…

Прийнявши вантаж у трюмах і взявши на буксир баржу, ми вирушили в рейс до Землі. Знову потяглися звичайні робочі будні, але дещо на кораблі таки змінилося — у нас поменшало ще на одного новачка. Якщо Симон, завдяки своїй простоті й відкритості, миттєво вписався в екіпаж, то Марсі для цього знадобилося більше місяця. А тижневий відпочинок на Есперансі довершив справу, дозволивши їй відволіктись від службових обов’язків, зібратись на думках і ніби зі сторони оцінити своє місце та свою роль у команді. І повернулася вона на корабель з чітким усвідомленням того, що є повноправним членом колективу і виконує важливу роботу, до того ж виконує її добре.

А от Мілош досі не міг позбутися комплексу учнівства. Але не тому що вперто продовжував свою освіту — це геть інша річ. Багато астронавтів не полишали навчання після школи, надто ж ті, хто прагнув стати дослідником. (До слова, восьмеро членів нашої команди, включно зі мною, мали університетські дипломи з тих або інших дослідницьких спеціальностей.) Проте Мілош хибно розставив пріоритети: навчання було для нього на першому місці, а робота — лише на другому. І як наслідок, попри успішне виконання своїх обов’язків, він у більшій мірі почувався учнем-теоретиком, аніж інженером-практиком. В цьому полягала його найістотніша помилка.

Десять днів польоту, приблизно половину шляху до Землі, ми пройшли у звичайному для буксирувальника режимі. А на одинадцятий день, незадовго до полудня, коли ми зі Штерном інспектували машинний відсік, мене викликала по інтеркому Марсі, яка саме несла вахту.

— Кеп, — повідомила вона схвильованим голосом, — маємо нештатну ситуацію за катеґорією „2-Б”.

У перекладі на нормальну мову це означало: щось сталося поза кораблем, але безпосередньої загрози для нас не становить.

— Доповідай, — сказав я.

— Після виходу з гіпердрайву наші системи зовнішнього спостереження виявили за сорок мільйонів кілометрів від „Кардіфа” непізнане судно.

— Його курс?

— Лежить у дрейфі. Відносна швидкість — 3,71 кілометрів на секунду. Зберігає повне радіомовчання, не надсилає навіть позивних.

— Гаразд, зараз буду.

Я негайно подався до рубки керування. Заінтриґований Штерн, залишивши на посту свого заступника Олівейру, пішов разом зі мною. Зустріч у міжзоряному просторі з будь-яким іншим кораблем була подією не просто непересічною, а винятковою.

— Мабуть, заблудлий „автомат”, — припустив головний інженер.

— Найпевніше так, — погодився я.

За чотири сторіччя в космосі загубилося чимало автоматичних дослідницьких станцій — здебільшого, як вважалося, через збої в роботі навіґаційних систем або виходу з ладу гіперпросторових рушіїв. Іноді, дуже рідко, їх цілком випадково знаходили — та й то лише завдяки радіомаякам, які можна було запеленгувати на відстані кількох тисяч астрономічних одиниць. Але візуально виявити корабель у дрейфі з вимкненим маяком — ні про що подібне я ще не чув. Це вже була випадковість на межі неймовірності!

— А краще б це була загублена кимось баржа, — продовжував розвивати свою думку Штерн. — Та тільки не…

Він не договорив, проте я зрозумів його. Губилися не лише безпілотні „автомати” та баржі з вантажем; час від часу зникали й кораблі з екіпажами. Востаннє це сталося двадцять дев’ять років тому, ще до мого народження; а в перші десятиліття пілотованих міжзоряних польотів не минало й року без того, щоб якийсь корабель не повернувся з рейсу. Ще жодного зниклого корабля не знайшли, і ніхто з астронавтів не палав бажанням їх відшукати. За будь-яких розкладів, усі люди там уже давно були мертві, а нам аж ніяк не хотілося тривожити їх вічний сон. На наше переконання, міжзоряний простір — найкраща могила для тих, хто присвятив своє життя космосу.

Коли ми ввійшли до рубки, там, крім чергових Марсі Хаґрівз і Хіроші Йосідо, була також Ольга Краснова. Всі троє дивилися на допоміжний оглядовий екран з розпливчастим унаслідок значного збільшення зображенням досить потворного на вигляд судна. Цілковита утилітарність конструкції, відсутність найменшого натяку на вишуканість форм непомильно вказували на його поважний вік — як мінімум триста років. У ті давні часи, проектуючи кораблі, конструктори найменше дбали про естетику.

Одначе, при всій непоказності старовинного зорельота, і Краснова, і Йосідо, і Марсі втупилися в нього такими зачудованими поглядами, ніби уздріли восьме диво світу.

— Це не „автомат”, — відразу визначив я. — Швидше, невелика баржа. Он ті прямокутні відсіки — напевно, вантажні трюми.

— Ні, кеп, не баржа, — першим оговтався Хіроші. — Комп’ютер щойно розпізнав судно.

— Ну і..?

— Уявіть собі, це один з „Ковчегів”! Перший чи другий — невідомо. Адже вони були ідентичні.

Тепер я збагнув, чому всі троє так вражено дивилися на корабель. Я й сам приголомшено витріщився на екран. Штерн — також.

„Ковчеги” були леґендою серед астронавтів. Леґендою моторошною і водночас величною. Леґендою про саму першу, хай і