Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Атож, — підтвердив я і представив їх одне одному: — Третій пілот Марша Хаґрівз, яка воліє, щоб її називали Марсі. Капітан Андрій Бережний, командир корабля „Амстердам”, де я служив до переведення на „Кардіф”.

— Дуже мило, Марсі, — приязно мовив Бережний, простягнувши їй руку.

Вона потисла її й чемно відповіла:

— Рада познайомитися з вами, сер. Капітан Мальстром багато про вас розповідав. Казав, що саме ви навчили його бути командиром.

Бережний усміхнувся й похитав головою:

— Ерік перебільшує. Я нічого його не навчав, він сам навчався — на моїх помилках.

Ми пройшли в дім, я приготував для гостя його улюблений мартіні, собі взяв холодного пива, а Марсі вдовольнилася помаранчевим соком. Бережний розпитував про мої справи, я відповідав йому, сам ставив питання й одночасно сушив собі голову над причинами його несподіваного візиту.

Подив викликав не сам факт, що мій колишній капітан вирішив навідатись до мене. Навпаки — я б дуже здивувався, якби він проіґнорував мою присутність на Есперансі й не зазирнув у гості. Від самого початку моєї кар’єри Андрій Бережний опікував мене, а згодом, попри різницю у віці, ми навіть стали друзями. Особливо в останні роки спільної служби, коли він був капітаном, а я — його старшим помічником. Відтоді, як я отримав призначення на „Кардіф”, ми бачилися вкрай рідко, але це не вплинуло на наші дружні стосунки — ми завжди були раді зустрітися й поспілкуватися.

А проте, мені видалася підозрілою квапливість, з якою Бережний прибув до мене, навіть не зазирнувши до себе додому, — часу йому вистачало лише на те, щоб пересісти в Есперо-Сіті з рейсового шатла на літак до острова Болівара. Крім того, він не попередив про свій візит, хоча йому нічого не варто було подзвонити мені й домовитися про зустріч. Ішлося зовсім не про ввічливість, просто був ризик даремно пролетіти кілька тисяч кілометрів і не застати мене вдома (наприклад, завтра я збирався відвезти Марсі та Симона до столиці, показати їм й інші великі міста планети). Що більше я думав про це, що довше розмовляв з Андрієм, то міцнішими ставали мої підозри, що з ним не все гаразд. Але що саме — збагнути не міг.

Близько шостої з пляжу повернувся Симон і, дізнавшись, що в нас такий гість, запропонував на сьогодні відмовитися від готової вечері з ресторану, а влаштувати барбекю. Його ідея була одностайно схвалена, і решту до настання темряви часу ми провели на галявині перед будинком, підсмажуючи на грилі шматки здобреного спеціями м’яса і тут-таки з’їдаючи їх. Бережний був балакучий, багато жартував і взагалі вдавав з себе саму безтурботність, проте я вже не сумнівався — його щось гнітить. І то дуже сильно…

Коли наш бенкет на відкритому повітрі закінчився, ми прибрали на галявині, повернулися в дім і на десерт поласували яблучним пирогом з чаєм. Потім Симон і Марсі подалися до вітальні, а ми з Бережним пройшли в патіо і влаштувалися на лаві біля басейну.

У тропіках ніч настає швидко, і на той час уже геть стемніло, а в небі яскраво засяяли зорі. Кільки хвилин ми сиділи мовчки, нарешті Андрій трохи меланхолійно промовив:

— Чудові в тебе дітлахи, дуже славні. Як почуваєшся в ролі татуся?

— Непогано, — відповів я. — Зовсім непогано. Утім, не впевнений щодо „татуся”, а от старшим братом для Марсі та Симона я точно почуваюсь. Та й вони ставляться до мене не лише як до свого начальника.

— Так, це помітно, — кивнув Бережний. — Щаслива ти людина. А я… — Він помовчав, потім сказав тихо, майже пошепки, але ці його слова пролунали в моїх вухах як оглушливий гуркіт грому: — Еріку, мене зачепила „зорянка”.

Від несподіванки я закашлявся і очманіло втупився в нього. Мабуть, мені слід було якось відреаґувати, наприклад, спитати: „Ти це серйозно?” або „Ти впевнений?” Але, приголомшений такою звісткою, я буквально онімів і не зміг вичавити з себе ані звуку — що вже казати про зв’язну мову.

Лагідним словом „зорянка”, ніби в намаганні задобрити її, астронавти поміж себе називали зоряну хворобу — різке зростання чутливості до гіпердрайву („дубодум” у момент переходу не рахувався). Першим симптомом хвороби були міґрені під час стрибків — попервах слабкі, ледь відчутні, але з часом вони дедалі сильнішали. З міґренями боролися за допомогою анальґетиків, і цю стадію хвороби характеризували словами „зорянка зачепила”. Друга стадія наставала, коли тривалі перельоти починали викликати розлад сну, підвищену втомлюваність, пригніченість — і тоді казали, що „зорянка підкосила”. А третя стадія зоряної хвороби супроводжувалася галюцинаціями при гіпердрайві й затяжною депресією після польоту; для цієї стадії існував вислів „зорянка добила”. Звичайно, навіть добиті „зорянкою” резистентні мали величезну перевагу перед звичайними людьми: вони все ж могли подорожувати до зірок — або накачані знеболювальними і психотропними препаратами, або занурені в безпечну для життя та здоров’я форму анабіозу, гебернаційний сон.

Перша стадія зоряної хвороби не тягла за собою негайної відставки, але це був чіткий сигнал готуватися до неї — часовий проміжок між тим, коли „зорянка” чіпляє і коли підкошує, вкрай рідко перевищував півтора-два роки. Переважна більшість астронавтів приховували свої міґрені у сподіванні на чудо, і керівництво Флоту давно з цим примирилося. Зате хворих на другій стадії виявляли дуже швидко, за рідкісним винятком на зразок адмірала Лопеса, якому вдавалося ще кілька років водити медиків за носа.

Зоряна хвороба вважалася недугою старості — дві третини резистентних захворювали на неї вже після шістдесяти, і лише в одному випадку з сотні вона долала людину до п’ятдесяти. А Бережному було лише тридцять дев’ять…

— Давно в тебе почалося? — обережно запитав я.

— Вже четвертий місяць, — похмуро відповів він. — Спершу я переконував себе, що нічого страшного не сталося, і в мене просто болить голова. Але цей самообман довго не протримався. Біль