Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Обоє приголомшено втупились у мене. Потім знову подивились на будинок, вочевидь, приміряючись, скільки в ньому кімнат. Я вирішив їм допомогти:

— На першому поверсі хол, кухня, їдальня, вітальня, бібліотека і два кабінети. На другому — дев’ять житлових кімнат, кожна з окремою ванною. Моя спальня розташована над парадним входом; решта призначені для гостей. Є ще внутрішній дворик, патіо називається, звідси його не видно. Там невеликий басейн. Словом, дім як дім.

Марсі роззявила була рота, але потім закрила його, так нічого й не сказавши. Симон теж вражено мовчав. Вони, звичайно, знали, що в зоряних колоніях люди живуть заможно і привільно, у красивих великих будинках; але знали це в теорії. А на практиці бачили лише перенаселену Землю зі страшенною дорожнечею кожного квадратного метра, та ще наполовину вкритий кригою Марс, де бракувало тепла для обігріву великих приміщень.

На Есперансі ж їм відкрився зовсім інший світ — проте не в банальному розумінні нової планети. Це був світ з іншим способом життя, з іншими цінностями та пріоритетами. Світ, де людей не кидають до в’язниці за найменшу провину. Світ у якому пересічні громадяни здатні виграти суд у страхової компанії. Світ, де можна спокійнісінько посадовити орбітальний шатл на своєму подвір’ї. Світ, де одна людина може мешкати в такому велетенському, просто гігантському, за мірками землян, будинку…

Я видобув з вантажного відсіку шатла наші валізи і звернувся до Марсі з Симоном:

— Ну, ходімо в дім, виберете собі кімнати. Якщо хочете, можете взяти по дві. А то й по три.

Так склалося (а може, це зовсім не збіг), що всі відомі планети земного типу обертаються довкола власної осі приблизно з однаковою швидкістю — і, відповідно, тривалість доби на них не дуже відрізняється від стандартних двадцяти чотирьох годин. На Есперансі ця різниця взагалі мізерна — якихось сім з половиною хвилин, чого орґанізм зовсім не відчуває. Залишалось хіба пристосуватися до місцевого поясного часу — а з цим у мене ніколи проблем не виникало.

Учора, прибувши на острів, ми розійшлися спати досить рано, невдовзі після восьмої вечора. Вперше я прокинувся о четвертій ранку, але вольовим зусиллям змусив себе знову заснути і вибрався з ліжка у звичний для мене час, о сьомій.

Пунктом номер один у моєму тутешньому розпорядку значилася ранкова пробіжка. Перед цим я дзвонив у набережний ресторан „Акапулько” й замовляв сніданок, який мені привозили на флаєрі. Цього разу я за звичкою теж став набирати номер ресторану, але вчасно збагнув, що раз у мене поселився Симон, то він напевно має свої плани стосовно сніданку, і вирішив спершу перевірити, чим він займається.

Давши відбій відеофону, я вийшов з кімнати і спустився на перший поверх у хол. Там знайшов Марсі — свіжу, бадьору, без найменших слідів сну на обличчі, одягнену не в звичну для мене флотську форму, а в симпатичне картате платтячко. При моїй появі вона якраз займалася проґрамуванням автоматів-прибиральників.

— Це ти даремно, — сказав я їй після „доброго ранку”. — Тут позавчора прибирали. І прибиратимуть завтра. Я плачу комунальним службам острова, щоб вони підтримували порядок у домі, дбали про садибу, чистили басейн і все інше.

— А мені просто цікаво, — відповіла Марсі. — Раніше я прибирала лише в своїй шкільній кімнаті і в каюті на кораблі. А в такому здоровенному будинку… Мені дуже кортить спробувати.

— Гаразд, пробуй. Ти давно встала?

— О пів на шосту.

— Раненько. А Симон?

— Також. Зараз він на кухні, готує сніданок. Ми взяли ваш флаєр — ви ж не заперечуєте? — злітали в порт і накупили продуктів у супермаркеті.

— Ага, — кивнув я, нітрохи не здивований їхнім завзяттям. — Заплатили своїми грошима?

— Спершу заплатили. Але на стоянці нас наздогнав менеджер і запитав, хто ми… Тобто, він і так здогадався, що ми прилетіли з вами, а коли ми це підтвердили, він повернув нам усі гроші й сказав, що все буде записано на ваш пільговий рахунок. Тут вас дуже поважають!

Я хмикнув.

— Справа не в повазі. Просто це мій супермаркет.

Марсі з розумінням усміхнулася:

— Багатенький Буратіно, так?

— Атож. — Певна річ, я не став вихвалятися, що цей супермаркет складає лише незначну частку своєї власності на Есперансі. — Дуже вигідно закуплятися в самого себе, хіба ні?

Я пройшов на кухню, де чаклував Симон, привітався й запитав у нього, що буде на сніданок. Виявилося — тушкована картопля з м’ясом та грибами, салат з креветок і, неодмінно, його фірмова кава. Облизнувшись, я подався нагулювати апетит.

За півгодини я пробігся довкола нашого невеликого плато, по дорозі кілька разів зупинявся, щоб перекинутися двійком слів з сусідами, а коли повернувся, то ще встиг прийняти душ, перш ніж Симон подав нам сніданок. Потім, як я й обіцяв напередодні ввечері, ми втрьох спустилися до узбережжя і там, у Перлистій лаґуні, дуже приємно провели всю першу половину дня, купаючись і ніжачись у лагідних променях сонця — озоновий шар Есперанси був щільніший, ніж на Землі, і пропускав значно менше ультрафіолету.

Правда, попервах Марсі з Симоном поводилися сторожко й не ризикували віддалятися від берега, дарма що обоє плавати вміли — у Зоряній Школі були басейни і всі учні обов’яково складали залік з плавання. Просто вони потребували часу, щоб звикнути до безкрайнього водного простору, адже Симон досі зовсім не бачив моря, а Марсі, хоча й зростала на острові Мелвіл, проте це був острів на крайній півночі Канади, далеко за Полярним колом, тож навряд чи там хтось купався навіть у самий розпал літа.

Зрештою вони посміливішали, поступово стали відпливати чимраз далі від берега, а згодом мені вдалося підбити Марсі на заплив через усю лаґуну аж