Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Коли ми повернулися на пляж, то виявили, що за нашої відсутності Симон завів знайомство з кількома підлітками років чотирнадцяти — п’ятнадцяти. У них зараз були канікули, і вони хутенько прибігли до Перлистої лаґуни, як тільки по острову розійшлася звістка, що я привіз з собою двох юних астронавтів. На відміну від землян та марсіан, мешканці зоряних колоній ставилися до нас, резистентних, здебільшого доброзичливо. Хоча, звісно, заздрили нам, але їхня заздрість переважно була позбавлена злостивості, не забарвлена в чорний колір.

Хлопці та дівчата запросили до свого товариства й Марсі. Вона приєдналася до них не надто охоче, почуваючись дещо скуто й непевно. Загалом Марсі нормально ладнала з дорослими, але погано уявляла, як триматися зі звичайними дітьми свого віку. Я чудово розумів її, бо й сам після школи був таким дикуватим.

Зате Симон не мав жодних проблем у спілкуванні з однолітками, що дивились на нього, як на героя. Він до того захопився, що навіть забув про свій намір приготувати нам обід. А коли згадав і став квапити нас з поверненням, я рішуче оголосив, що сьогодні ми обідаємо не вдома, і за годину відвів його з Марсі до ресторану „Акапулько”. Скуштувавши тамтешні страви, Симон мусив визнати, що місцеві кухарі знаються на своїй справі.

— Тому, — сказав я, — нічого з нами не станеться, якщо ми замовлятимемо їжу тут. Зараз ти у відпустці, Симоне, тому розслабся й відпочивай.

Проте Симон так легко не здався. Після тривалої суперечки він поступився вечерею, згодом мені вдалося відмовити його від приготування обідів, а от у сніданок він учепився намертво. Врешті я зрозумів, що подальших поступок від нього не доб’юся, і погодився на такий компромісний варіант.

А надвечір мені подзвонила Краснова і стала розпитувати про моїх підопічних, плекаючи надію, що вони вже набридли мені і я буду радий їх спекатися. У відповідь я засмутив її, запевнивши, що радо подбаю про Марсі з Симоном до закінчення відпустки. Краснова дуже любила дітей, проте власних заводити не поспішала, хоча Штерн її постійно вмовляв. Вочевидь, вона побоювалася, що материнство зашкодить її кар’єрі, і, треба сказати, мала на це вагомі підстави. Керівництво Зоряного Флоту взагалі неохоче призначало жінок командирами кораблів, а жінок з дітьми — майже ніколи…

Наступного дня я влаштував для Марсі та Симона екскурсію по островах нашого архіпелагу і заразом ми відвідали чотирьох астронавтів-відставників, які тут мешкали. А на питання Марсі, чи збираюсь я завітати до когось із наших, відповів заперечно:

— Ні. Зазвичай під час відпустки ми не зустрічаємося. Воліємо відпочити один від одного. Це також корисно.

Певна річ, я не став говорити, що майже весь позаминулий рік проводив свої відпустки разом зі Сьюзан Ґреґорі. Їм про це знати ні до чого. Зрештою, що було, те сплило…

— Хоча іноді, — додав я, — до мене на одну днину приїздять Краснова зі Штерном, і ми влаштовуємо прогулянку на яхті. Але не цього разу — бо яхти немає. А ви що, вже скучаєте за ними?

— Ні, ще не встигли заскучати, — відповів Симон за обох. — Нам і з вами добре.

— Авжеж, — підтвердила Марсі. — Дуже добре.

Третій день почався з того, що зранку до нас завітали тутешні Симонові приятелі. Вони привели з собою ще кількох дітлахів, і на якийсь час моя садиба перетворилася на таку собі подобу скаутського табору. Тут уже й Марсі знайшла точки дотику з однолітками: окрім басейну, в мене був також корт, і вона влаштувала міні-турнір з тенісу (матчі, звісно, проводилися за скороченим реґламентом). З Марсіної особової справи я знав, що це був її коронний вид спорту, і протягом останніх двох років вона ставала чемпіонкою школи серед дівчат.

Щоб не заважати молоді, я усамітнився в своєму кабінеті, ввімкнув комп’ютерний термінал і став переглядати поточну фінансову звітність підприємств, що перебували в моїй власності. Багато хто називав мене вдалим бізнесменом, проте я не вважав себе за такого. Я лише вкладав у економіку Есперанси кошти — як свої власні, зароблені на службі у Флоті, так і ті, які видав мені дід, назвавши це моєю частиною спадку. Звичайно, я міг просто тримати їх у різних банках на кількох планетах (як це робили майже всі астронавти), але шість років тому в мені прокинулася родинна підприємницька жилка, і я зайнявся інвестиціями, які несподівано виявилися досить прибутковими.

По обіді всі хлопці та дівчата подалися на пляж. Симон попередив мене, що вони пробудуть там до самісінького вечора, проте виявилося, що він говорив лише за себе. Вже за півтори години Марсі повернулася додому, трохи поплавала в басейні, щоб змити морську сіль (я бачив це через вікно кабінету), відтак улаштувалася в шезлонґу під тінню пальм і стала читати книжку.

З „Володарем Перснів” вона розібралася ще на кораблі, і ця трилоґія їй дуже сподобалася. А прибувши на Есперансу, Марсі виявила в моїй бібліотеці цілу колекцію сиквелів та приквелів до леґендарної епопеї. На мій подив, вони обрала не одне з кількох продовжень, а історію часів ранньої Арди — роман про Берена та Лютіен, який зараз захоплено читала.

Згодом Марсі перебралася з патіо до вітальні, а я, впоравшись на той час зі справами, приєднався до неї, ввімкнув тривізор і став дивитися підсумковий випуск новин з Есперо-Сіті, де вже настав вечір. Окрім місцевих подій, розповіли також про найважливіше з життя інших зоряних колоній та Сонячної системи. Центральним у цьому блоці був репортаж про причетність федерального міністра природних ресурсів до діяльності нелеґального гірничовидобувного картелю в Астероїдному поясі.

Коли новини скінчилися, Марсі розгублено позирнула на мене поверх книжки і сказала:

— Я вже помітила, що тут розповідають про Федерацію всілякі паскудства. Чому так?

Я похитав головою:

— Це не