Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
Втім, навчанням були зайняті не лише Марсі та Мілош. Саме в ці дні Хіроші Йосідо здобував ступінь маґістра в університеті Есперо-Сіті, а Сьюзан Ґреґорі здавала там іспити за перший курс на факультеті планетолоґії. Техніки Нільсен, Бекер і Лакруа зголосилися вивчати ксеноботаніку — найпростішу дослідницьку спеціальність, яка, власне, була складовою частиною біолоґії, однак усі троє були реалістами й розуміли, що повного курсу вони не подужають. А диплом з ксеноботаніки давав їм непоганий шанс через п’ять років успішно пройти переатестацію й остаточно закріпитися в лавах Досдепу.
Навіть Симон, зачувши про переатестацію, звернувся до мене з питанням, яку корисну для дослідника спеціальність він міг би здобути. Я відразу збагнув причину несподіваного бажання хлопця повернутися до навчання і запевнив його, що стюардові відрахування не загрожує — хіба що він розучиться готувати. Симон миттю заспокоївся і більше цю тему не порушував.
Що ж до мене, то після обкатування „Гермеса” на кафедрі фізики зірок космолоґічного факультету мені запропонували написати дисертацію за матеріалами проведених досліджень. Двоє інших наших астрофізиків, Штерн та його заступник Олівейра, нітрохи не заперечували проти того, щоб я скористався результатами нашої спільної роботи — зрештою, обоє вже мали докторські ступені, а Штерн узагалі був доктором наук. Поза будь-яким сумнівом, абревіатура „Ph.D.”[1] прикрасила б мій послужний список, але я відмовився. По-перше, ще не вважав себе готовим до цього, бо за рівнем кваліфікації істотно поступався Олівейрі, не кажучи вже про Штерна. А по-друге (і це, зізнаюсь, було найголовнішим), я хотів провести відпустку у своє задоволення і мене зовсім не надихала перспектива морочитися в цей час з дисертацією. Життя попереду довге, ще встигну…
Марсі помахала рукою, привертаючи мою увагу, й гукнула:
— Кеп! Можна я ввімкну круїз-контроль і піду допоможу Симонові?
— Без проблем, — відповів я.
Вона задіяла автоматичне керування яхтою, легко збігла з містка і зникла в трюмі. Я провів її задумливим поглядом. За час своєї служби Марсі дуже змінилася. Не те, щоб подорослішала (хоча й це було), а швидше розквітла і навдивовижу погарнішала, в її ході, жестах, манері триматися й говорити стала проявлятися жіночність — зовсім трохи, та все ж помітно. Де й поділася та цибата, занадто худорлява дівчинка, з якою я зустрівся під похмурим марсіанським небом. А відтоді не минуло й півроку…
— Марсі аж мліє від Симона, — зауважила Краснова. — Та й він до неї не байдужий. Ти помітив, кеп?
— Ні, — відповів я здивовано. — По-моєму, вони просто друзі.
Вона похитала головою:
— Які там друзі! Ну, ти даєш! У тебе вдома живе двійко закоханих, а ти як сліпий. Що тут сказати — чоловік.
— Не слухай її, кеп, — озвався Штерн. — Ольга, своїм звичáєм, усе перебільшує. Всюди їй мариться романтика — така в неї натура. А насправді Марсі ставиться до Симона як до меншого брата. Власне, вони ще діти.
— Ой, Тео, облиш! — пирхнула Краснова. — До твого відома, Симон старший від Марсі. І між іншим, я була такого ж віку, коли накинула на тебе оком.
Штерн усміхнувся:
— Авжеж, пам’ятаю те нестерпне дівчисько, що переслідувало мене по всьому кораблю. І навіть у відпустці не давало спокою… — А після паузи він трохи сумно додав: — Чорт, як швидко летить час! Здавалося, це було щойно вчора — і ось мені вже скоро сорок. Дві третини життя позаду.
— Тіпун тобі на язика! — сказала Краснова. — Які ще дві третини життя?
— Йдеться про активне життя, Олю. Польоти. Добре що не доведеться до самої пенсії тягати баржі. Дякувати „Ковчегові”.
— Кому-кому, — зауважив я, — а тобі немає за що дякувати „Ковчегові”. Тебе так і так узяли б у Досдеп.
— Так головне ж те, що взяли нас усіх. Всю нашу команду цілком — чудову команду, хай що там кажуть в штабі. А крім того, нам дістався „Гермес” — найкращий зоряний корабель.
— Суперкорабель! — підхопила Краснова.
— Це точно, — зітхнув я. — От би поганятися на ньому за другим „Ковчегом”.
Штерн поплескав мене по плечу.
— Годі тобі, кеп, не депресуй. Ну, не дадуть нам це завдання, біс із ним, отримаємо інше. Хоч там як, а в одному адмірал Горовіц має рацію: пошуки „Ковчега” — складна місія. Чортова дюжина зірок, майже десять тисяч парсеків шляху, з одного заходу не подужаємо. Це справа для бувалих дослідників — а ми, як не крути, ще новачки.
Я хмикнув.
— Скільки тобі казати, що нам не доведеться відвідувати всі тринадцять систем. „Ковчег” застряг уже біля четвертої, в крайньому разі, біля п’ятої зорі.
— А я знову кажу: ні! — не поступався Штерн. — Він застряг лише в тому разі, якщо зламався. А паливо для нього не проблема. Він міг поповнити запаси на будь-якій водній або метановій планеті.
— Лише з людською допомогою, — наполягав я. — А людей він розморожувати не став би.
— Люди йому не потрібні. Я таки інженер, кеп, і краще знаю, на що здатне обладнання „Ковчега”. Поза тим, він міг іти на надповільному гіпердрайві — з таким розрахунком, щоб вистачило палива на весь маршрут. Для заморожених однаково, скільки часу триватиме стрибок.
Я мав вагомі заперечення і проти такого варіанту, аж тут у нашу суперечку втрутилася Краснова:
— А може досить, хлопці? Ну, скільки вже