Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— І це буде вкрай несправедливо, — сказав я. — Бо лише завдяки нам вдалося з’ясувати, куди подався другий „Ковчег”.

— Завдяки не нам, а тобі, — уточнила Краснова. — Проте мені гадається, що ти перебільшуєш значення своєї вигадки з анабіозом. Це, звичайно, був ґеніальний здогад, інший би на твоєму місці не дотумкав. Тоді б довелося підбивати резонатор і висаджувати на корабель десант. Та в будь-якому разі маршрут „Ковчега-2” став би відомий.

— Е ні, Ольго, тут ти помиляєшся. Припустімо, ми знищили б носовий резонатор, позбавивши „Ковчега-1” можливості втекти. Постав себе на місце ІКСа з його заскоком — як би ти тоді вчинила? Ти розуміла б, що своїх підопічних уже не врятуєш. Але є ще тридцять тисяч заморожених на „Ковчезі-2”. Формально ти за них не відповідаєш, але в тебе стався глюк на ґрунті Першого Закону Азімова. Ти мусиш будь-що вберегти їх від ризикованого для життя розморожування. Природно, що в такому разі ти негайно зітреш зі своєї пам’яті всю інформацію, пов’язану з другим „Ковчегом”. Зокрема — і в першу чергу! — перелік зірок, які він збирався відвідати в пошуках позаземного розуму.

На обличчі Краснової відбився подив. А Штерн промовив:

— Ми про це якось не подумали.

Я стенув плечима.

— По-моєму, це було очевидно.

Тут у моїй кишені задзвонив телефон. Я дістав його й поглянув на дисплей.

— Гм. Дивно.

— Що там? — поцікавилася Краснова.

— Це редирект з бортового відеофону. А виклик з мого дому. Піду розберуся.

Підводячись з крісла, я натиснув кнопку попереднього з’єднання („Виклик прийнято. Прошу зачекати…”), перетнув носову палубу і ввійшов до кают-компанії. Там у кутку сидів Мілош і зосереджено водив світловим пером по планшетці. А на панелі біля вмонтованого в стіну стереоскопічного екрана блимав червоний вогник виклику.

— Мілоше, ти помітив, що нам дзвонять? — запитав я.

— Так, кеп, — флеґматично відповів він, буквально на секунду відірвавшись від своєї планшетки. — Але ж і ви отримали виклик, правильно?

Я похитав головою і ввімкнув відеофон. На екрані з’явилася знайома обстановка моєї вітальні, посеред якої в широкому м’якому кріслі влаштувався сивий чоловік років сімдесяти. Побачивши мене, він приязно всміхнувся, але привітатися ми не встигли, бо саме цієї миті Мілош різко зірвався на ноги.

— Адмірал, сер!

Лопес — а це був він — недбало відмахнувся.

— Не метушися, хлопче. Ти вже не учень, а я не твій учитель. Я взагалі більше не працюю в школі. А тепер дозволь нам з капітаном поговорити. І без усіляких там „слухаюсь, сер”.

Мілош збентежено кивнув і вийшов з кают-компанії.

— Добридень, адмірале, — сказав я, сідаючи на диван перед екраном.

— Привіт, Еріку. Ти вже даруй, що без дозволу забрався в твій дім. Просто хотів зробити тобі сюрприз, прибув без попередження — і виявив, що ти прохолоджуєшся в морі. А мене зовсім не надихала перспектива чекати тебе на ґанку.

— Мій дім завжди до ваших послуг, — запевнив я його. — Давно прилетіли?

— Щойно з корабля.

— Таки вирішили оселитися на Есперансі?

— Поки ні, ще думаю. А зараз я тут у справах. До речі, пов’язаних з тобою. Маю для тебе звістку зі штабу. Твою заявку на пошуки другого „Ковчега” частково задовольнили.

— Як це „частково”?

— Штаб визнав недоцільним спорядження спеціальної пошукової місії до всіх тринадцяти зірок. Було вирішено доручити їх перевірку різним дослідницьким експедиціям як додаткове завдання. Мушу визнати, що це розумно. Щоправда, для однієї зорі таки зробили виняток, до неї надсилають окрему експедицію — саме ваш „Гермес”. Я привіз з собою відповідне розпорядження. Після відпустки ви вирушаєте до 519-ї Стрільця.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зорієнтуватися.

— Але вона аж сьома в маршруті „Ковчега”, — зауважив я. — Чому такий дивний вибір?

— Бо сама зоря дивна, вона випадає з загальної закономірності. „Ковчег-1” тобі розповів, що його близнюк, другий „Ковчег”, обрав зорі для пошуку позаземних цивілізацій з фантастичних книжок, фільмів та ігор, які він вважав художнім викладом наукових гіпотез. Як правило, автори не дбають про точність і просто вигадують зорі, дають їм імена, іноді вказують приблизну відстань від Землі, зрідка — розташування в тому або іншому сузір’ї. І лише лічені одиниці до того прискіпливі, що вишукують на зоряних картах конкретні системи, де й оселяють своїх іншопланетян. Саме таку інформацію відібрав „Ковчег-2”, потім відсіяв усі варіанти, що суперечили лоґіці або науковим даним, також виключив занадто віддалені зорі, до яких однаково не зміг би дістатися, і в результаті отримав дванадцять систем…

— Тринадцять, — машинально виправив я.

— Ні, — заперечив Лопес, — якраз дванадцять. 519-а Стрільця не належить до цієї катеґорії. Вона не зустрічається ніде, взагалі ніде, крім астрономічних карт і довідників. Аналітики з Федеральної Аґенції Космічних Досліджень, які виявили цей факт, чомусь не надали йому значення. Вирішили, що „Ковчег-2” обрав її за астрофізичними характеристиками — оскільки вона, як і Сонце, належить до спектрального класу G і має щонайменше одну планету з масою, близькою до земної. Проте таких зірок у радіусі двох тисяч парсеків від Землі мільйони. А критерії, якими керувався „Ковчег”, були зовсім інші.

— Так, безумовно інші, — погодився я. — І з цієї причини штаб вирішив відправити до неї експедицію?

— Не без мого втручання. Я маю певні зв’язки в керівництві і скористався ними, щоб провести потрібне рішення.

— Дякую, — щиро промовив я. — Звичайно, одна зоря з тринадцяти, та ще й лише сьома в черзі, це не зовсім те, чого я хотів. Але