Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко
— Кеп, я… цього… ох, вибачте!..
Швидко прошмигнувши повз мене, вона кулею вилетіла з кухні. Я подивився їй услід, потім знову повернувся до Симона. Він стояв, притулившись до стінки, й уривчасто дихав. Його погляд безцільно блукав по приміщенню, а щоки, на відміну від Марсіних, були геть бліді.
— Все гаразд? — запитав я.
— Так, кеп… Тобто ні. — Збентежено зиркнувши на мене, він квапливо відвів погляд, його щоки з запізненням почали червоніти. — Я просто дурень.
— Облиш це, — промовив я якомога твердіше. — У тебе інший склад розуму, от і все. Не кожен здатний розібратися в механізмі утворення Супернової, це ще не критерій інтелекту.
— Я розумію, кеп. Та я не про це… а про Марсі. — Знову швидкий погляд на мене. — Я мов дитина… розгубився.
„А ти і є дитина,” — подумав я, проте вголос сказав:
— Будь-хто на твоєму місці розгубився б. Тобі подобається Марсі?
— Так. — Цього разу Симон подивився на мене прямо, хоч і ніяково. — Вона така… класна. Але в школі дружила лише з найрозумнішими хлопцями. Мене зовсім не помічала.
Я похитав головою:
— Думаю, ти помиляєшся. Я від самого початку помітив, що Марсі симпатизує тобі. Просто в школі вона не могла цього показати. Там усе було інакше.
Симон понуро кивнув:
— У школі я був ніким. Лузером.
— У тім-то й річ. А Марсі була популярною дівчиною. Вона могла дружити лише з популярними хлопцями, бо інакше втратила б свою популярність. Світ підлітків — жорстокий світ. Але тепер ви живете в дорослому світі. Не можна сказати, що він добріший; проте він м’якший і терпиміший. У цьому світі Марсі вже не треба підкорятися шкільним умовностям. Ти ж розумієш, у чому твоя помилка?
— Ну… мабуть, я повинен був першим…
— Безперечно. Ти примушував Марсі чекати, не розумів її натяків. Чи, радше, боявся зрозуміти. Більше так не роби. У стосунках з дівчатами краще зайвий раз отримати відкоша, ніж перестрахуватися і втратити свій шанс. Утямив?
— Так, — уже значно сміливіше відповів Симон.
— От і добре, — задоволено кивнув я. — І до речі, про холодильник. Він не конче мусить бути холодним, його призначення — забирати тепло, а не давати холод. Нейтринний спалах переносить енерґію з надр зорі в космос, і в цьому сенсі він є холодильником. Тепер зрозумів?
— Зрозумів, — промовив він майже радісно. — А чому Марсі так не сказала?
— Вона просто викаблучується.
Підбадьорливо всміхнувшись Симонові, я залишив кухню, перетнув їдальню і вийшов у коридор. Там на мене чекала Марсі — вже не така схвильована й розгублена, але й досі збентежена.
— Підслуховувала? — запитав я, щільно зачинивши за собою двері камбузу.
— Ні, кеп, ні в якому разі, — відповіла вона. — Я просто хотіла поговорити.
— Може, тобі краще піти до Краснової, — запропонував я. — Вона все-таки жінка, з нею буде легше.
Марсі заперечно хитнула головою.
— Ні, кеп, легше з вами. Вам не треба нічого розповідати, ви самі все бачили.
— Атож, бачив.
Вона знову зашарілася.
— Це… це моя вина. Не знаю, що на мене найшло. Симон так розізлив своєю нетямущістю, і…
— Це стало останньою краплею, — допоміг я їй. — Тебе вже давно бісило, що він такий пасивний, не виявляє ініціативи. Так?
— Так, кеп. Він мусив першим… ну, зробити перший крок. Адже він чоловік.
— Він ще не чоловік, Марсі, — м’яко заперечив я. — Він лише хлопчисько. Та й ти… А втім, ти таки доросліша за нього. Тому маєш розуміти, що поки рано вимагати від Симона дорослої поведінки. — Я трохи помовчав. — Даруй за нескромне питання, але чому він тобі подобається? Ви ж такі різні.
— Зате він дуже гарний.
— І це єдина причина?
— Ну, я мала на увазі не лише вроду. Симон взагалі гарний. Добрий, скромний, наївний. Мені з ним цікаво, хоч він і не надто розумний. Власне, я не люблю розумників… таких от, як Мілош. Я сама розумна, і мені цього досить.
— Ясно… — Я знову завагався, почуваючись украй незручно. — Ти цього… словом, не поспішай.
Марсі серйозно кивнула:
— Я не поспішаю, кеп. Нам у школі казали, що сексуальні стосунки варто починати не раніше сімнадцяти років. Думаю, це правильно. У мене ще ні з ким нічого не було. Поцілунки, звісно, не рахуються. Правда ж?
— Певно, що так, — відповів я незграбно.
Ех, кепський з мене порадник у сердечних справах. Тим більше — для чотирнадцятирічної дівчини…
*
На той час, як я закінчив обхід корабля, Лопес уже вдосталь посперечався зі Штерном і повернувся до своєї каюти. Схоже, він здогадався, що я завітав не просто побажати йому на добраніч, бо відразу запросив мене сісти й запропонував кави або чаю. Від напоїв я відмовився і без будь-яких церемоній перейшов до справи:
— Думаю, адмірале, настав час продовжити розмову, яку ми не завершили півтора місяці тому. Тепер я переконався, що 519-а — особлива зоря, і хочу знати, чому ви від самого початку так вважали. Те, що вона не схожа на решту дванадцять зірок із списку „Ковчега”, ще не арґумент. Та й ви самі визнали, що мали додаткові міркування. Обіцяю не вважати вас божевільним.
Лопес силувано всміхнувся.
— Це буде важко, Еріку. Ти саме так про мене й подумаєш, я цього певен. Річ у тім, що відколи моя резистентність
