Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

А от з космічними променями й сонячним вітром було значно складніше. Частки, не захоплені радіаційним поясом планети, начебто проникали крізь вічка, але при цьому, якщо судити з їхніх треків у атмосфері, істотно змінювали свій якісний та кількісний склад — причому для різних вічок по-різному. З нейтрино також відбувалися дивні речі: їхній потік при проходженні крізь планету (а отже, і крізь „сітку”) радикально змінювався — але встановити бодай якусь закономірність нам не вдавалося.

— Гаразд, — промовив Лопес, — переходимо до активних досліджень. Думаю, чотириста кілометрів — те, що треба. В зоні полудня. Бажано там, де б нам не заважали звичайні хмари.

Хоча Марсі, що сиділа за пультом керування, чула ці слова, я повторив їх у формі розпорядження — як-не-як саме я був командиром корабля, і пілот підпорядковувався мені, а не начальнику експедиції.

Незабаром „Гермес” завис на висоті чотирьохсот кілометрів над поверхнею. Але при тому ми не знаходились на орбіті — тобто не рухались у вільному падінні довкола планети, а непорушно висіли над її фіксованою ділянкою. Термоядерні двигуни й антиґрави продовжували працювати, утримуючи корабель у цьому нерівноважному стані.

Планета заполонила собою весь головний оглядовий екран, і тепер ми бачили лише частину її диску. Внизу під нам врізнобіч тяглися рукотворні хмари, що розрізали поверхню на шестикутні клітини, навіюючи думки про велетенських космічних бджіл, що створюють собі вулики з цілих планет.

Ця картина, разом з усім, що відбувалося на містку, транслювалася по системі загального зв’язку, щоб кожен член команди міг стежити за подіями, а в разі необхідності — й висловити через інтерком свою думку. В самій же рубці нас було п’ятеро — я, Лопес, Марсі, Краснова і Штерн. Останній займав пост чергового по містку інженера і, відповідно, контролював усе дослідницьке обладнання.

— Ну що, адмірале? — запитав він. — Відправляємо зонд?

— Відправляйте, шефе, — кивнув Лопес. — А поки він летітиме, протестуймо об’єкт лазерами.

Адмірал підступив до одного з допоміжних пультів і задіяв лазерний бур. Тонкий промінь шугнув униз, прямо в центр розташованого під нами вічка. Він безперешкодно пройшов крізь нього і вдарив у скелясту поверхню планети. Бур працював на порівняно невеликій потужності, тож особливої шкоди промінь не завдав — якщо стосовно цієї спотвореної планети взагалі доречно говорити про якусь шкоду.

Промінь зсунувся вбік і перетнув одну з „хмарин”-перетинок. Світло на ній частково розсіялося, а поза тим більше нічого не сталося.

— Треба збільшити потужність, — сказав Лопес.

— Це може бути небезпечно, — попередила Краснова. — Не виключено, що розірвані вічка якраз і були пошкоджені потужним енерґетичним ударом.

— Ну, тоді ми отримаємо підтвердження цієї гіпотези.

— А якщо при цьому станеться вибух? Можливо, катастрофа на цій планеті якраз і була викликана розривом вічок.

— Знову ж таки, ми отримаємо цьому підтвердження. А з кораблем нічого не трапиться, він має надійний захист. Продовжимо.

Потужність променя стала зростати. На оглядовому екрані зображення збільшилося, і стало видно, як на поверхні планети, в місці, куди бив промінь, виник фонтан з пилу та розжареного каміння і почала утворюватися, швидко збільшуючись у розмірах, вирва.

Аж раптом це припинилося. Бур і далі працював, проте промінь більше не досягав поверхні — його мовби зрізало у площині вічка.

— Повне поглинання, — констатував Лопес. — А тепер повільно зменшуємо потужність… Ось так, так… — Промінь по той бік вічка з’явився знову і продовжив вгризатися в поверхню планети. — Чудово! Дискретний стрибок без будь-якого переходу. Таким чином, вічко поглинає і м’які фотони за умови достатньо високої густини їхнього потоку. Добре, вимикаю лазер. З ним продовжимо згодом. Зонд уже на місці.

Упродовж наступної години ми з Лопесом наввипередки керували діями Штерна, який контролював зонд. Зрештою, втомившись від наших суперечливих інструкцій, головний інженер попросив нас визначитися, чиї команди він має виконувати. Я поступився адміралові — хоча б тому, що він був старший від мене і мав значно вищу кваліфікацію.

Зонд усіма приступними для нього засобами вивчав як внутрішній простір вічок, так і перетинки між ними. Ні хімічний аналіз, ані інші вимірювання майже нічого не дали, хіба що отримали своє підтвердження всі встановлені за непрямими даними властивості вічок стосовно їхньої пропускної здатності для електромагнітних хвиль, нейтрино й інших елементарних часток.

Зонд вільно проходив крізь вічка як в один, так і в інший бік, не зазнаючи ні найменшого опору. Тут у Лопеса виникла ідея:

— Ану розженіть його, шефе. Почнімо зі звукового бар’єру.

На надзвуковій швидкості зонд без проблем пройшов крізь вічко.

— А тепер тутешня перша космічна.

Зонд опустився вниз до планети, а потім різко рвонув угору. При перетині площини вічка він щез. Без будь-яких спалахів, феєрверків, а просто й буденно — мовби розтанув.

— Зникла вся телеметрія, — доповів Штерн. — Контакт з зондом відсутній.

— Поглинений, — припустив я. — Перетворений на енерґію.

— А може й ні, — промовив Лопес, виблискуючи очима. — Може… Шефе, як має зреаґувати автоматика зонда на втрату зовнішнього керування?

— Негайно загальмувати й зависнути над фіксованою ділянкою планети.

— В якій орієнтації?

— Точнісінько кормою донизу.

— Ця модель передбачає керування без зворотного зв’язку?

— Так, — відповів Штерн, не приховуючи свого подиву.

— От і добре. Спробуємо наосліп. — Лопес знову задіяв лазерний бур і довів його потужність до того рівня, коли промінь обірвався у площині вічка. — Сподіваюсь, мій здогад правильний. Сподіваюсь, сигнал проб’ється крізь це „вікно”… Передавач на повну потужність! Надіслати команду відключення режиму зворотного зв’язку.

— Виконано.

— Тепер спробуємо керувати наосліп. Формуйте пакет команд: підйом вертикально вгору ще на двадцять кілометрів зі збереженням фіксованого горизонтального положення відносно поверхні планети, розвернутися на 180 градусів,