Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Пакет сформовано, адмірале.

Лопес глибоко вдихнув і розпорядився:

— Надіслати пакет!

— Пакет надіслано, — відзвітував Штерн.

— Добре. Чекаємо. Будьте напоготові.

Тяглися нескінченно довгі секунди. Краснова, що стояла поруч зі мною, мала вигляд людини, яка чогось не розуміє, але от-от збагне. Штерн уважно стежив за показами приладів, та раз за разом позирав на Лопеса з таким виразом, наче хотів спитати: „Ви це серйозно, адмірале?” Я ж просто боявся повірити в те, про що починав здогадуватись. І лише одна Марсі нічого не розуміла.

Зненацька на оглядовому екрані виник зонд. Він з’явився у площині вічка, за десять кілометрів від місця зрізу лазерного променя і з карколомною швидкістю помчав донизу.

— Гальмування! — вигукнув адмірал, вимикаючи лазер. — На максимумі.

Утім, Штерн і сам відреаґував. Він зумів зупинити падіння зонда на півдорозі до поверхні планети й повернув його назад.

— Прокрутіть запис, шефе, — скомандував Лопес. — Від моменту припинення зв’язку.

Запис, проте, почався кількома секундами раніше, і ми ще встигли мигцем побачити жовтий диск 519-ї Стрільця, що своїм світлом затьмарював довколишні зорі. Потім без будь-якого переходу картинка на екрані змінилася: світило щезло, лишились тільки зорі… але не ті, що раніше! Я дивився на них, як заворожений. Я відразу збагнув, що це не може бути тутешнє небо — зірок було надто багато, вони розташовувались надто густо…

Марсі вражено зойкнула.

— Це ж… Якщо я не здуріла, це зовсім інший регіон Галактики!

Обличчя Штерна та Краснової виражали приголомшене розуміння. На секунду відірвавшись від екрана, головний інженер кинув на Лопеса захоплений і водночас заздрісний погляд. Певно, в глибині душі він почував досаду, що перший до цього не додумався.

Сам адмірал, заклавши руки за спину, дивився на чужі зорі, а очі його сяяли. Я згадав, як останні кілька годин він нетерпляче крокував по рубці й постійно повторював: „І що ж це означає?” Насправді ж він знав — ні, він здогадувався, — ні, він швидше сподівався на це. Можливо, сподівався знайти щось подібне, ще коли задумував нашу експедицію. І зараз був час його тріумфу, найвища точка його кар’єри як дослідника космосу…

Зображення почало зсуватися — зонд розвертався на 180 градусів. Промайнуло сліпуче блакитне сонце і з’явилася планета — інша, не ця, але така ж спотворена невідомою космічною катастрофою і так само огорнена „сіткою” псевдохмар, які насправді виявилися зовсім не хмарами, а чимось на зразок швів у тканині простору-часу.

З п’ятдесятикратним прискоренням зонд шугнув униз, до вічка, в центрі якого, здавалося, нізвідки виривався яскравий струмінь світла — продовження лазерного променя, обрізаного над нашою планетою. Потім зонд досягнув заданої швидкості, знову розвернувся, а за кілька секунд на екрані з’явилося тутешнє небо з 519-ю в зеніті.

— Неймовірно! — нарешті оговтався Штерн. — Це гіперпросторовий тунель з нульовою власною довжиною!

— Не тунель, а тунелі, — виправив його Лопес. — Он як їх багато. Шефе, проаналізуйте картину зоряного неба з запису.

— Навіґаційний комп’ютер уже цим займається. Але ми маємо неповні дані — планета затуляє майже половину всіх зірок. Якщо видимої частини галактичних рукавів виявиться замало, то… А ось і перші результати!

Інформація негайно була продубльована і на мій тактичний дисплей. Мені знадобилося лише кілька секунд, щоб збагнути її суть, — і я буквально онімів від безмежного подиву.

Комп’ютер зазнав фіаско, намагаючись визначити координати за розташуванням галактичних рукавів, а аналіз найближчого оточення — туманностей і зоряних скупчень — привів його до однозначного висновку, що це не може бути наша Галактика.

Поки ми перетравлювали цю новину, комп’ютер продовжив розрахунки. Зробивши кілька лоґічно обґрунтованих припущень, він встановив, що блакитна зоря, в чиїй системі побував зонд, з великою часткою ймовірності знаходиться в галактиці NGC 1232, розташованої за тридцять мільйонів парсеків від нас — це понад дві тисячі років шляху на найшвидшому з сучасних кораблів. Мені аж запаморочилось у голові від думки про таку безодню відстані.

— Щоб мене грець побив! — озвалася приголомшена Краснова. — Уявляєте, яке відкриття ми зробили? Ці тунелі, либонь, поєднують тисячі планет з різних галактик — цілий клубок світів, зв’язаних між собою.

— А чому так скромно? — промовив Лопес. — Чому лише тисячі? Можливо, мільйони. А може, навіть мільярди. Та й порівняння з клубком не здається мені вдалим. Навряд чи тунелі прокладалися за принципом, щоб кожна з планет була напряму сполучена з будь-якою іншою. Це неекономно, неефективно і, зрештою, нерозумно. На мою думку, ці тунелі утворюють гіперпросторове павутиння, що розкинулося по всій нашій Метагалактиці. А може — і по всьому Всесвіту.

Штерн підозріло поглянув на нього:

— У вас був час думати над цим, адмірале? Коли? Ви що, наперед усе знали?

— Ні, шефе, не знав. Але дуже хотів, щоб усе було саме так. І наразі мене найбільше цікавить питання: що ж сталося з павуками, які виткали це павутиння?

Щоб прискорити дослідження різних вічок, я розпорядився активувати ще два допоміжні пульти для керування зондами і всадовив за них спеціально викликаних до рубки Анну Ґамбаріні та Сьюзан Ґреґорі. Надалі нам не доводилося пробивати за допомогою лазерів „дірки” у вічках для передачі радіосигналів — після проходження тунелів зонди в автоматичному режимі виконували заздалегідь запроґрамовані маневри і поверталися назад. Зроблені ними відеозаписи завантажувалися в навіґаційний комп’ютер, той методично обробляв їх і приблизно визначав розташування точок виходу. Втім, далеко не завжди йому це вдавалося — десь у кожному другому випадку просто не знаходилося жодних орієнтирів, за які