Албі бек - Альбій Шудря

Дипломат покірливо дзенькнувся келихом з «кагебешником» і Бобом. Потім пили окремо за дітей, батьків і кавказьку гостинність. Дипломат швидко захмелів. Він тільки безсило кивав головою, коли Боб, обнявши його за плечі рукою, радісно пояснював, до яких жахливих наслідків може призвести нехтування місцевими традиціями. Через півгодини «кагебешник» сказав Бобу:

— Сухумі дає «добро». Можна їхати.

— А ми тільки почали! — розстроївся Боб. І в його перекладі з російської дипломат почув фразу дещо іншого змісту:

— Bastards still are waiting for order![16]

Пили ще три години. В результаті запаси вина були знищені.

На прощання Боб розчулено схопив «кагебешника» у ведмежі обійми. Потім звів дипломата на ноги і обережно, як батько маленьку дитину, повів підопічного через кордон.

Але найбільш відомою була історія про вечірній «радіочек».

Деякі чергові чомусь вважали, що сухі запитання-відповіді звучать занадто по-військовому. Тому під час вечірньої переклички будинків вважали за належне побажати всім не просто доброї ночі, а ще й доброго міцного сну та навіть солодких снів. Коли радіочек дійшов до будинку Боба, «солдат фортуни» спочатку слухняно буркнув в ефір:

— You are loud and clear.[17]

— Sweet dreams![18] — мило відгукнувся черговий.

— Fuck you also![19] — рикнув у радіостанцію Боб.

Реготав увесь сектор. Наступного дня Бобу зробили серйозне зауваження за порушення порядку радіопроцедур. Але легенда про Боба все одно збагатилась важливим штрихом. Адже Боб — це образ крутого вояка, якому замість джунглів довелось оперувати на Кавказі.

Німці-медики їхали з Галі до Сухумі. Подорож нічим особливим не відрізнялась. Вже вечоріло, але за графіком машина якраз встигала до штабу Місії до початку комендантського часу. Німці акуратно тримались маршруту, оминаючи схожі на кратери вибоїни на дорозі і піддаючи газу на кращих ділянках.

Несподівано назустріч, дико сяючи фарами, вискочив чорний БМВ. Легковик мчав, перелітаючи через ями, як винищувач йде в лобову атаку. Медики збочили вліво. БМВ теж. Машини зліпились. На щастя, ніхто не постраждав. Однак абхазців у БМВ це не втішило. Розлючено лаючись, вони вискочили з машини і одразу схопились за мобільні телефони. На місце інциденту через двадцять хвилин примчав цілий загін абхазької міліції, озброєної «калашниковими».

— Давай, поїхали в Очамчіру. Там будемо експертизу проводити! — грубо командував за міліціонерів один з найбільш нахабних пасажирів БМВ.

Німці російської не розуміли. Абхазці не мали уяви про англійську. Але все було ясно без слів. За поведінкою в абхазці легко було впізнати бандюка. І дуже авторитетного, бо міліція на диво слухняно виконувала всі його накази, оточивши учасників інциденту тісним колом. Варто додати також, що зброї у наших не було і не могло бути. Це суворо регламентував мандат ООН щодо цієї Місії. Звучить як парадокс, але ситуація була саме такою.

В секторі про те, що сталось, дізнались з доповіді по радіо.

Коли на виручку медикам приїхали двоє чергових «секьюріті», вони просто оторопіли від побаченого. Абхазець, одягнений, як «мафіозо», у чорний костюм, моднячі туфлі і в білих шкарпетках, що визирали з-під штанів, схопив майора-медика за плече і тримав біля його скроні пістолета.

Справа набувала серйозного розвитку. Міліціонерів за цей час стало ще більше. Двоє наших озброєних пістолетами «секьюріті» проти купи людей з автоматичною зброєю виглядали, як самонадіяні підлітки з рогатками.

В секторі до мене підійшов командир сектора Філіп Дженінгс. Ми були друзями завдяки тому, що на більшість проблем дивилися з «британсько-українським» гумором. Але цього разу Філіпу було не до жартів.

— Слухай, треба попрацювати офіцером зв’язку. Миротворчі сили СНД відповідають за нашу безпеку. Тож попроси генерала Наумова надіслати допомогу. Зв’язок по радіо. Позивний?

— Один-шість кіло… Все зроблю, Філіп.

Генерал Наумов знаходився у своєму кабінеті, відкинувшись на кріслі. Він був у тільнику і спортивних штанях, тому що тільки нещодавно, як сказав черговий по штабу, закінчив паритися у «баньці». Розпашілий вигляд начальника штабу був дуже домашній.

— З легким паром, товаришу генерал! Підполковник Дженінгс просить допомоги. Наших спостерігачів захопили місцеві.

Генерал вислухав, кивнув головою і взяв телефонну трубку.

— Посилай найкращих людей. Розвідвзвод на БТР. Якщо потрібно — застосуй силу. Зрозумів? — грізним голосом, який завжди цінився в армії ще з радянських часів, дав вказівку Наумов.

На іншому кінці дроту, напевно, запитань не могло бути, тому що генерал одразу поклав трубку на місце. Потім вже розслаблено запитав:

— Ну як там Філіп? Нормальний він мужик. Наш. Чекаю в гості у баню.

Тут ніби у відповідь з моєї радіостанції почувся виклик Філіппа:

— One six kilo, this is four nine. Your message. Over.[20]

— Four nine, One six kilo, send your message. Over,[21] — негайно відгукнувся я.

Філіп запитував, як там з підрозділом від росіян. Почувши, що буде бронетранспортер, він щиро зрадів і передав Наумову вітання. Я переклав відповідь. Генерал приязно кивнув. Потім знову взявся за телефон і коротко комусь сказав:

— Неси!

Через декілька секунд двері відчинились і в кабінет, цокаючи неймовірно високими каблуками цивільних туфель, увійшла жінка в камуфляжній військовій формі. В одній руці вона несла величезну чашку з кавою, в іншій — пляшку горілки. Я ввічливо ще раз подякував за допомогу і вийшов з кабінету.

Коли російський бронетранспортер,