Албі бек - Альбій Шудря

Ми славно перекусили. Після цього наповзла лінь, і ми сиділи, попиваючи колу.

— Товаришу підполковник, а ви знаєте, що нас термітами обзивають? — несподівано запитав Женя, якого я так і не зміг привчити до свого гордого морського звання — капітан 2 рангу.

— Чому термітами?

— Тому що ми ніколи з їдальні не йдемо з пустими руками.

Ми завжди на халяву набираємо із собою колу і фрукти.

— Наші є наші, — філософськи вимовив я, плекаючи в душі надію, що це стосується більше росіян, ніж українців. У цій натівській місії росіян дві тисячі, а наших — лише триста вояків.

І росіянам легше залишати за собою спустошені холодильники і полиці.

— Так от, товаришу підполковник. Я зараз прихоплю з собою щось для взводу.

— Навіть не думай! — обурився я.

— Не треба, — підтримав мене Арзу.

Жені стало соромно, і він замовк. Ми піднялися і побрели до виходу. Але в останній момент Женя раптом сповільнив ходу.

Його обличчя, на якому ще не стерлись залишки бойової фарби, несподівано набуло рішучого виразу.

— Ух, терміти ми! — відчайдушно процідив крізь зуби Женя.

І рішуче попрямував до холодильників з колою. Стримувати Женю було пізно. Він кидав бляшанки до рюкзака, не дивлячись у наш бік, щоб не давати своїй совісті останнього шансу.

Через декілька днів мені знову довелось зустрітися зі своїми друзями-росіянами. До російського табору поблизу аеродрому Слатіна приїхали журналісти з впливового російського телеканалу. Телевізійники попросили організувати медіа-тур на «Сніговий леопард» — найбільш високогірний чек-пойнт у Косово. Там наші українські хлопці несли службу разом з німцями. Російські журналісти працювали з натхненням. Назнімали гірських краєвидів, вояків-патрулів — і наших, і німців, шлагбауми, перевірки техніки. Лише один момент зіпсував нашу роботу.

Кореспондент тихцем, щоб ніхто не бачив, надів радіомікрофонприщіпку і завів розмову з українським сержантом. Той не здогадувався, що камера здалеку записує все.

Мені це не сподобалось. Але як журналіст я й сам знав, що постановочні епізоди часто вбивають репортажі. Тож, терпів.

Але лише до моменту, доки російський журналіст вкрадливим голосом не запитав:

— А українці теж американців «піндосами» називають?

Це була провокація. Слівце було образливим. Винайшли його самі росіяни. Воно увібрало в себе всю специфіку типового внутрішнього комплексу росіян стосовно американців.

Сержант зніяковів. Він не знав, що відповісти. Довелось прийти на допомогу:

— Вибачте, у вас мікрофон зараз на землю впаде!

Журналіст від несподіванки завмер, відкривши рота. Він не думав, що його хитрість буде викрито.

Але загалом прес-тур був успішним. Після завершення роботи Арзу умовив мене поїхати до російського табору. Там ми мали завершити вдалий день: пити пиво і дивитися на «відаку» тільки-но привезений військовим «бортом» з Москви запис попереднього репортажу про Косово. Цей матеріал вже бачила вся Росія і есенговія. Але не самі вояки контингенту.

Матеріал був про інший сектор — французький. Саме там російські військовослужбовці, як з патріотичним піднесенням розповідав той самий журналіст, що сьогодні чіпляв радіомікрофона-прищіпку, облаштовували новий табір. І звичайно, усіх зарубіжних колег російські вояки просто полонили своєю пристосованістю до важких польових умов! А те, як працювали, те, як перетягували на собі будматеріали, просто вразило представників інших армій! «Спостерігаючи за працьовитими росіянами, які нагадували їм невтомних мурах, представники натівських контингентів почали з повагою називати своїх колег… термітами!» — сказав добре поставлений голос журналіста за кадром.

Це було дуже смішно. Особливо після того, як всього декілька днів тому я вперше почув, що означає слівце «терміти».

Женя, до речі, дуже почервонів, коли воно прозвучало. Поки ми пили пиво, він посмоктував кока-колу з чергової бляшанки, яку на халяву взяв з холодильника на американській базі.

Таємнича сила пропаганди! Хіба це не диво, коли за допомогою нескладних маніпуляцій зі словом можна перетворити шкоду на користь? Не хочеться довго патякати про те, що на просторах СНД у нас знають про те Косово, про ту війну в Югославії в основному від російських журналістів з мікрофонамиприщіпками. І що завдяки дуже своєрідному висвітленню тих подій при слові НАТО наші войовничі амазонки глибокого бальзаківського віку тіпаються в нервових конвульсіях і ще грізніше трясуть безграмотними гаслами на плакатах. І що в уяві обивателя воїн-росіянин постає єдиним гарантом захисту від усіх напастей, починаючи від нахабних янкі, в яких у холодильниках все ще повно халявної кока-коли, і закінчуючи інопланетними прибульцями.

Пропагандисти створили справжнє диво, переконавши суспільство у тому, що російська військова підготовка значно краща західної, стверджуючи, що без біотуалетів американці воювати не зможуть. А росіянам, тобто савєтскім, тобто, вважай, нашим, — байдуже куди «ходити». А найпотужніший потенціал пострадянської армії полягає у використанні онучів, як найбільш гігієнічної частини бойового гардеробу. Все це — чудеса пропаганди. Не варто потішатися над недолугими міфами, з якими живуть наші браття на півночі. Придивіться уважніше до своїх. Хіба наші сильно відрізняються своїми поглядами? Хіба наші не дивляться те ж саме тупувате «телемило» про романтику служби у Чечні? Чи, скажімо, про «героїчних російських моряків» з типовими українськими прізвищами, які не захотіли «зраджувати» радянській присязі? Ті залишились служити на російському флоті і продовжували отримувати більші зарплати. На зло іншим «хохлам»!

Після тривалого розподілу Чорноморського флоту пропагандисти умудрились багатьом запхати до свідомості дуже своєрідне поняття про патріотичний обов’язок. За цією версією, всі українці, які служили колись на радянському флоті, повинні з подвоєною енергією добросовісною службою вже на російському флоті довести, що вони вірні офіцерському обов’язку і добре засвоїли матеріали з політпідготовки. Взагалі, ідея цікава. Але щось подібне вже було в історії. Деякі самураї після війни продовжували гасати азіатськими джунглями, гадаючи, що