Українська література » Сучасна проза » Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Неприкрита природа, Еррі Де Лука
Сторінок:31
Додано:22-03-2023, 21:32
0 0
Голосов: 0

Одному майстрові на всі руки доручають делікатну реставрацію статуї розп’яття. Вона приховує безліч таємниць, дізнатися про які можна тільки доторкнувшись до неї, понад те, для виконання цієї незвичайної роботи потрібно оголити не лише тіло, а й душу. Мистецтво та релігія у книзі «Неприкрита природа» перетворюються на основні рушії, що допомагають краще зрозуміти людські стосунки, недосяжне кохання й творчу одержимість. «Неприкрита природа» — це особливий погляд на сенс людського життя, історію й мистецтво, релігію й символи віри. Водночас це подорож до паралельного виміру, з іншими культурами й традиціями, й необхідністю важкого, але необхідного вибору, що веде до нового пізнання і розуміння світу. У своєму філософському романі сучасний італійський класик Еррі де Лука заторкує тему вразливості, а ще любові у її найрізноманітніших іпостасях: «Існують книги, що змушують нас пережити кохання значно сильніше, аніж у реальному житті, або мужність, значно відчайдушнішу, аніж пережиту насправді у минулому. У цьому, напевно, і полягає сила мистецтва: виходити за межі власного досвіду, надавати тілу, нервам, крові такого впливу, який інакше був би для них недосяжним».

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
ISBN 978-617-7654-28-4
Copyright © Ьу Erri De Luca, 2016
First published bу Giangiacomo Feltrinelli Editore, Міlаn
Published bу arrangement with Susanna Zevi Agenzia Letteraria, Milan
© Любов Котляр, український переклад, 2019
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Читаємо онлайн Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Еррі Де Лука

Неприкрита природа

Неприкрита природа

Вступ

«Із цієї миті все, що ви скажете, може бути використано на мою користь». Цей вступ, що само собою зрозуміло, є засновком до мого слухання. Чийсь вислів із неочікувано подвійним сенсом, невідоме більшості людей прислів’я, якась пригода можуть перенестися на сторінки моїх книг.

«Неприкрита природа» народилася після такого-от слухання. Це теологічна розповідь: якщо світ і все живе у ньому є витвором бога, то ним, напевно, має бути і кожне оповідання. Я, з огляду на власний життєвий досвід, відкидаю існування якогось божества, але не в змозі поручитися за досвід інших. У своїх молитвах, у гніві, у співчутті я можу звертатися лише до людської раси.

* * *

Якось у липні я гостював у Луїса Анвідальфарея та Роберти Дапунт у їхньому масо[1] в долині Бадія. Він — скульптор, працює із бронзою, вона — поетеса, пише трьома мовами. Ми засиділися за вечерею, розповідаючи одне одному про події прожитого року. Роберта заявила, що Луїс має для мене цікаву оповідку. Я тоді послухав його розповідь та й забув про неї.

Наступного року ми знову зустрілися з ними за вечерею, чи то за моїм запрошенням, чи то за їхнім, у таверні «Табарел», що в Сан-Віджіліо-ді-Маребе. Знову обговорювали ту історію, я згадав окремі деталі, які мене особливо зацікавили.

Восени 2015 року, після завершення тривалих судових засідань у суді Турина[2], я врешті зміг повернутися до письменництва. Під час роботи мені треба — як під час видирання на скелю — відмежуватися від усього й усіх і зосередитися на поверхні в себе перед носом, не відволікаючись ні на що. Отож я зібрався з думками і почав писати.

* * *

Не думаю, що Луїс, читаючи наступні сторінки, впізнає свою розповідь. Та я все одно мушу зазначити, звідки взялася ця ідея, і висловити йому свою подяку. Луїс мені вже раніше подарував одну зі своїх перших бронзових скульптур, яка зображена на обкладинці моєї книжки «Заперечення».

На цих сторінках, описуючи історію одного скульптора, я входжу до його царини.

Наступного разу, коли ми з ним зустрінемося, прийду не з порожніми руками.

* * *

Я живу неподалік від державного кордону, біля підніжжя гір, які знаю як свої п’ять пальців. Я вивчив їх назубок, спершу шукаючи мінерали та викопні рештки, а згодом — як скелелаз. Свій нестабільний заробіток я маю завдяки продажу знайденого в горах та виготовлених мною невеликих скульптур із каменю та дерева.

Вирізьблюю імена для палких закоханих, що віддають перевагу різьбленню на дереві та камені, а не татуюванню. Такі пам’ятки зберігаються довше і не спотворюються з плином часу. Я шукаю сухі корінці, камінці у формі літер. А ще, якщо пройтися вздовж русла гірських струмків у засушливу пору, можна надибати і такі, що за обрисами нагадують серце. Інші форми, вуглуватіші, я знаходжу на відмілинах, де накопичуються відшліфовані водою уламки гірських порід. У природі нерідко трапляються такі своєрідні скарби.

* * *

Мене часто кличуть виконати незначну реставрацію скульптур, як правило, — у церквах. У нас, щоб не виглядати злиднями, стараються запрошувати для ремонту та оздоблення професійних художників та майстрів. Я до них не належу, хіба так: підремонтовую носи, пальці, найвразливіші частини. Замолоду я навчався у художньому училищі. А потім із тим дипломом подався працювати у вугільну шахту. З того часу, як її закрили, я перебиваюся, чим можу.

Виходячи з шахти після зміни, я замість того, щоб спускатися до міста, здирався у гори. Мені хотілося снігу, я мив ним руки і вмивався. Біг нагору, до лісу, де з усіх пор нарешті виходив чистий піт. Там я залазив на гілки великого європейського кедра, замащуючи руки його смолою. З найвищої точки вдивлявся у небокрай, щоб стерти з пам’яті шахту. Відчував, як по спині пробігають дрижаки, наче в собаки, що вийшов із води.

У моєму ставленні до художників та скульпторів назавжди залишилося почуття захоплення — глядача, а не колеги. Незважаючи на те, що через кілька років мені виповниться шістдесят, я досі спритно здираюся на будівельні риштування та скелі. Мій будинок розташований на околиці селища. Перший, що видніється на шляху, коли спускаєшся із лісу, за кілька метрів від стрімкого водоспаду, що забезпечує мене проточною водою. Навіть у морози від нього залишається невеличкий потічок.

* * *

Останнім часом до селища прибувають змарнілі чужинці. Намагаються перетнути кордон, влада закриває на це очі, щоб не довелося про них піклуватися. Ми живемо на землі транзиту. Хтось із них міг би й залишитися, але не для того вони прибули сюди. Замість компаса у них в кишені — адреса. Для нас, місцевих, які ніколи в житті не подорожували, вони — це світ, що прибув до нас на гостину. Розмовляють мовами, які нагадують шум далеких річок.

Для них стихійно виникла бригада провідників через гори по той бік кордону. Нас троє, всі старі, бо в нас, у горах, у шістдесят років — ти вже старий. Хоча саме нам трьом добре відомі всі перевали й стежини, навіть у пітьмі.

Чудні ті держави, які прокладають кордони в горах, вважаючи їх незборимими перепонами. Марна праця. Адже гори — це розгалужена система комунікації між схилами, що забезпечує переходи залежно від пори року та фізичного стану мандрівників.

Стежини, які ми знаємо, ведуть по той бік таким чином, що по дорозі не зустрінеш ані живої душі. Кордони працюють на рівнині. Натягують колючий дріт — і вже не пройти. У горах такого не зробиш.

Провідники встановлюють тариф за свою роботу. У нас це зробили ті двоє; мене влаштовує, що вони займаються питаннями платні. Мандрівники платять готівкою, змушені довіряти. Домовляються ламаною англійською з десяти слів — достатньо для роботи провідника.

* * *

Є й такі, хто намагається перейти без нашої допомоги. Закінчується все тим, що вони губляться в дорозі, виснажуються, і потім ми знаходимо їх, померлих від голоду, подзьобаних воронами. Тоді ми їх хоронимо; тому щоразу, вирушаючи в дорогу, беремо із собою лопату.

Здалеку недосвідченому оку здається, що видно прохід, а потім, коли підходиш ближче, виявляється, що ніякого проходу там немає.

Серед мандрівників трапляються жінки, діти без дорослих — жодних знижок, адже послуга провідника від цього не стає легшою, навпаки, потребує більше часу. Якщо йдеться про сильних чоловіків, я веду їх стрімким шляхом — так швидше. На окремих ділянках в’яжу собі мотузок до пояса і витягую їх

Відгуки про книгу Неприкрита природа, Еррі Де Лука (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: