Албі бек - Альбій Шудря

Моя любов до радіо набула ще одної форми. Я готував репортажі для Бі-Бі-Сі. Щоб бути добрим «стрингером», чи якщо комусь більше подобається «фрілансером», чи якщо вже хочете «позаштатником», треба бути завжди напоготові. Ти як канонір на вежі фортеці, що пильно озирає околиці. В руці запалена головешка. Ось з’явились ворожі загони. Підносиш головешку — і ба-ба-хх… Взагалі-то це не зовсім точна аналогія, бо ти сам як гармата і повинен «вистрелити» точно і вчасно. Пройшла пресконференція, вмикаєш диктофона, виловлюєш ключові заяви, швиденько написав текст — і ти вже «влучив» в ефір. Потім твій голос звучить з Лондона. Відчуваєш себе справжнім журналістом. Правда, чуєш себе за умови, якщо на «коротких» хвилях ніщо не шкварчить і не гуде.

Але ніякий радіоприймач не зрівняється за важливістю з «моторолою». Вона висить при боці, як «сміт енд вессон» ковбоя з Дикого Заходу. Замість набоїв — набір частот. Вони — запорука безпеки. Вони пов’язують тебе з іншими.

До речі, особистий радіопозивний дуже часто серед військових спостерігачів замінює ім’я. Наприклад, логістика можна просто назвати Four Four — Чотири-чотири. Де Сорок четвертий? Поїхав за продуктами? А ось він! Радий бачити тебе, Сорок четвертий! І ніхто не ображається. Тому що це по-військовому.

І ще не всі імена вдається запам’ятати. У нас був індонезієць, якого звали Банбанг. Коли я вперше почув це ім’я, не одразу відважився застосувати його по відношенню до його власника. А раптом там прихована якась капость, що у поєднанні з національними особливостями перетвориться на міжнародний скандал? Але майора індонезійської армії дійсно звали саме Банбанг.

Був і такий випадок. Мені треба було поговорити з йорданцем. Щоб не ризикувати з виловлюванням на слух його імені, не полінувався залізти в роздруковану телефонну директорію.

В кліточці навпроти йорданця стояло Мохд. Після цього спілкуватися було легко. Привіт, як справи, Мохд? Коли їздив у відпустку? Є одна справа, чи не допоможеш, Мохд?.. Все в такому ж стилі — невимушено і по-товариськи. Обговорили? Все владнали? Чудово, Мохд!

— Чому ти мене так називаєш? — несподівано замість прощання поцікавився Мохд.

— А що не так? — щиро здивувався я.

— А я не Мохд. Я — Мохамед — сказав йорданець.

— Але ж у телефонній директорії…

— У списку маленькі кліточки таблиці. Тому вони там так скоротили моє ім’я.

На щастя, Мохамед був людиною з гумором, і ми просто посміялись над ситуацією. Зате після такого випробування на відчуття «толерантності» ми дозволяли собі постійно розігрувати жартівливі сценки, не боячись, що хтось застрілиться від замішаної на глибоких національних переживаннях образи.

У нас якраз назріла ротація генерала. Я жартома запропонував Мохамеду не прозявити ситуацію і зайняти посаду Головного військового спостерігача. Той одразу вловив тональність «приколу» і сказав, що негайно починає вирішувати найскладніші службові питання генеральського рівня.

— Тоді виручи з транспортом. Виділи мені особистого верблюда! — продовжував грати я.

— Я думаю, це реально. Але, на жаль, зараз в наявності нема білих верблюдів. А на звичайному українському підполковнику їздити якось не солідно, — парував Мохамед

— А що ж робити?

— Давай я буду поки що клопотати про виділення особистого гелікоптера. Який тобі — «Белл» чи «Пуму»?

— «Пуму», якщо можливо,

— Завтра вранці гелікоптер сяде біля вашого будинку.

— Спасибі, сер! Я попереджу нашу хазяйку Ізольду, щоб не лякалася…

Деякі легендарні особистості навіки увійшли в історію саме за своїм іменем. Хто в нас не знав Боба! Кремезний бородатий чеський майор у свої майже п’ятдесят років відрізнявся неординарними витівками. Якось у секторі у вільний час почали з’ясовувати, хто найсильніший в армреслінгу. Боб хутко перетиснув руки всіх учасників змагань і при цьому умудрився зламати двом суперникам пальці.

— I am a Slav! I am a soldier! I am a jungle fighter![15] — переможно ревів Боб, поки лікарі надавали першу допомогу постраждалим.

Взагалі, Боб був романтиком і все своє життя мріяв про справжні випробування. Тому його англійськими фразами завжди можна було спокійно озвучувати третьосортний американський бойовик. Боб хотів, щоб усе було «круто» і страждав, коли його очікування не справджувалися.

Якось ми поїхали разом у патруль до Кодорської ущелини, що мала погану славу серед військових спостерігачів. У 2001 році над ущелиною збили оонівський гелікоптер. Всі загинули.

Там також періодично захоплювали в заручники. Одного датчанина і німця разом з перекладачем протримали далеко в горах тиждень, вимагаючи мільйон доларів викупу. Визволити бранців вдалось тільки через напружені переговори на всіх рівнях.

Кодорська ущелина була недобрим місцем у горах. Всі говорили, що новий грузинсько-абхазький конфлікт може розгорітися саме звідти.

Під час нашого патрулювання все обійшлось благополучно. Ми лише декілька разів натикались на підозрілих осіб з «калашниковими», об’їжджали два предмети, схожі на міни, один раз заледве не полетіли на «Тойоті» з високої кручі в ріку, один раз міняли пробите колесо під зливою і промокли до нитки.

Але Бобу цього було замало. Нестача пригод дуже його розстроїла. Адже цей патруль він чекав, як свята. Наступного дня, бурмочучи відомий йому з кінофільмів набір брутальних англійських фраз, Боб поніс керівництву рапорт з проханням про виїзд у відпустку «поправляти здоров’я».

Про Боба можна писати окрему книгу. Він був кіногероєм, який завжди поряд. Одного разу майору доручили супроводжувати європейського дипломата. Той прилетів у Сухумі на гелікоптері, а повертався до Тбілісі на автомобілі. Вже на виїзді з абхазької сторони на мості через Інгурі дипломата затримали місцеві «кагебешники». Вони сказали, що не випустять того, доки не отримають дозволу від начальства. Бо іноземець може бути шпигуном. Дипломат сильно обурювався, показуючи документи і дозволи в той час, як «кагебешник» ліниво з кимось перемовлявся по телефону.

— Треба чекати, — нарешті сказав