Албі бек - Альбій Шудря
Правда, свої «п’ять копійок на прощання» я все-таки вставив. На подарованому мучителю-полковнику журналі «Морська держава», заступником редактора якого я був, поставив дарчий напис на сяючій палітурці: «Журналісти пишуть історію. А в історію головне — не вляпатись». Хуторянко уважно прочитав і промовчав.
Зрозумів, на що натякається. Але тепер він потиратиме руки від задоволення. Тому що виходить, можна писати історію і в неї ж вляпатись. А він попереджав!
Ні, треба пройти цей тест-драйв. Як би не вивертався ямайський рубака-хлопець Гіл, жертвою в його принциповій доповіді начальству я не буду.
Першим і основним моїм інструктором став українець капітан Саша Приходько. Ми виїжджали подалі від зайвих очей і там їздили, скільки дозволяв час. Рік тому Сашко теж провалив тест-драйв і в своєму секторі Зугдіді на грузинській стороні тренувався на «копійці» хазяїна дому. Врешті-решт Сашко здав на службові права. Тепер він допомагав мені.
— Не хвилюйся. Нормально ти їздиш. Чого вони причепились? — співчував мій товариш.
Потім вчив росіянин майор Женя Власов. Водієм він був з великим стажем, але дуже побоювався втрапити зі мною на очі начальству. Тому Женя підпільно навчав премудростям парковки.
— Завертай, грай зчепленням і газом. Слідкуй тільки за дзеркалами. Повільно, повільно…
Машина обережно втискувалась заднім ходом у викладений камінцями прямокутник на подвір’ї запустілої школи.
З найпідступнішим елементом маневрування було владнано.
Дзеркала заднього виду стали частиною світосприйняття з кабіни водія. Залишалось потренуватись їздити містом. Тому що це був мій психологічний «пунктик». Але як організувати тренування? На службовій машині в місті легко напоротись на когось з начальства. Почнуть розбиратись, як це стало можливим, що людина без службових прав — а за кермом. Ніхто з моїх товаришів не хотів, щоб його «підставили» таким чином.
Тому ми знайшли Руслана з «Волгою». Знайомство із сухумським таксистом і його машиною додало багато цікавих штрихів до картини абхазького міста. Автомобіль Руслан почав водити, ще коли служив у Радянській Армії. Навіть у кіно тоді знімався.
Фільм був про війну. За сюжетом, вантажівку треба було перевернути, ніби в неї влучив снаряд. Руслан з цим завданням із превеликим задоволенням впорався декілька дублів підряд.
— Я й далі б поперевертався, але у них плівка закінчилась, — з гордістю розповідав Руслан.
В Сухумі Руслана добре знають. А ще в нього велика сім’я і багато родичів, яким постійно треба допомагати. «Волга» Руслана мала такий вигляд, ніби була задіяна під час грузино-абхазького конфлікту. Автомобіль колись уславленої і шанованої на Кавказі марки цілком «гармоніював» з обгорілими багатоповерхівками, небезпечними вибоїнами на дорогах та типовим темпераментним стилем водіння на вулицях Сухумі.
Від інших вчителів-водіїв я твердо усвідомив, що тест-драйв починається з того, щоб справити гарне враження на екзаменатора. Сумлінний водій почне з того, що підлаштує положення дзеркал. На «Волзі» цього важливого елемента авто не було.
— Руслане, а де дзеркала?
— Навіщо дзеркал багато? Ось маєш одне в кабіні, вистачить!
Далі рука потягнулась до ручних гальм, але важеля не було.
— Стара машина, а «ручник» і не потрібен. Ставиш на першу передачу — і все! — весело пояснив Руслан.
Я з розумінням кивнув і повернув ключ.
— Не заводиться! — радісно констатував мій інструктор. — Прокачай педаллю!
Машина нарешті тяжко рохкає, дрібно трясеться кузовом, розвіюючи останні сумніви про те, що це сумне нагадування про радянську епоху ще здатне пересуватись. Але кермо заблоковане! І тут Руслан відкриває останню таємницю «тюнінгу» свого чотириколісного скакуна. Виявляється, кермо заблоковане не якимось хитрим замком безпеки. Просто там, всередині, щось зламалось. Кермо треба сильно смикнути вліво, так, якби намагаєшся відірвати його від колонки. Це зі скреготом звільняє механізм, і водій отримує повну владу над авто.
Досвід приходить з практикою. На диво швидко я опанував всі тонкощі управління: з передачі зняв, педаллю прокачав, руль смикнув, і ти вже поїхав по Сухумі, як справжній місцевий таксист. Щодо претензій на право вважатися місцевим перевізником, то вони були цілком виправдані. Руслан сказав, що просто так палити бензин нерозумно. Тому ми почали підбирати пасажирів, половина з яких виявлялась знайомими мого інструктора. Куди їдемо, шефе?..
Петляючи вуличками, дізнався багато цікавих речей про повоєнну столицю, яка протягнулась вздовж узбережжя Чорного моря. Останнім часом ціни на нерухомість тут різко пішли вгору.
Вцілілі будиночки охоче скуповують росіяни. Протистояння між грузинським та де-факто абхазьким урядами покупців лякає.
Але перспектива заволодіти ласим шматочком прибережної землі сильніша. Що поробиш, така психологія обділених сонцем — хочеться пожити під пальмами. В Сочі це дуже дорого, а тут ціни нижчі.
Взагалі, росіяни давно втямили, що на північ від Сухумі залишився безпечний, хоча й занедбаний радянський курортний рай. Тому щорічно тисячі відпочивальників їдуть в Гагри та Гудауту, їдуть купатися і куштувати домашнє вино, дивитися дачі Сталіна, Новоафонський монастир, фотографуватися в кавказьких бурках на тлі високогірного озера Ріца. А на півдні Абхазії залишається відчуття війни. Чим ближче до ріки Інгурі, тим частіше звучать постріли.
* * *
Саме там, в серці «секьюріті зоун», продовжилась моя підпільна практика водіння. Таксування в Сухумі тривало два дні, і воно додало впевненості. Але думка про те, що знову доведеться сісти в одну машину з Гілом, була маловтішною. Мої руки, як колись писали у військових газетах про льотчиків, все ще «скучили за штурвалом». А «наліт» дорогами Абхазії здавався занадто малим, щоб ризикнути останньою спробою здачі тест-драйву.
Ох, як я мріяв, щоб Гіл поїхав у відпустку на свою Ямайку!
Отже, в секторі Галі, мінгрельському краї, неподалік бурхливої ріки Інгурі, що, несучи води танучих снігових шапок, розділяє цю частину Кавказу на грузинську та абхазьку сторони, я
