Албі бек - Альбій Шудря

— Ноу проблем! Зараз запитаємо, — запросто зголосився бути посередником Іван Чміль.

— Але ж обережно, ненав’язливо, так собі, поміж розмовою! — радісно зашепотів змовницьким тоном генштабіст, який теж боявся отримати прочуханки від міністерського начальства після повернення на батьківщину. Іван відповів впевненим жестом, який ще раз красномовно засвідчив, що проблеми тут ніякої не буде. Потім Іван рішуче зайшов до кімнати, де сиділи залучені на навчання цивільні журналісти, і одразу продемонстрував вищий пілотаж дипломатичної англійської:

— Who saw journalist?[12] — рішуче запитав Іван.

Генштабіста, який тихо спостерігав за всім через відчинені двері, аж пересмикнуло.

Потім ми все ж урегулювали ситуацію. Ми подзвонили до прес-служби міноборони і передали їм підготовлену нами інформацію. Вона повно розповіла про те, що і як ми робимо в Шотландії. Повідомлення підхопили українські засоби масової інформації, бо тема ця була гаряча. В результаті, всі в Україні, навіть адмірали та генерали, почали розуміти, що ми нічого тут не накоїли поганого. А навпаки, ми добре робимо свою справу, і це оцінило НАТО. Дзвінки Пінкевичу припинились.

На «чек-пойнті» твориться щось дуже незапрограмоване, як, взагалі-то, завжди й буває під час цих навчань. Агресивна юрба з гаслами горланить: «НАТО — гоу хоум!». До шлагбаума біжать українці. Водії французьких бронетранспортерів запускають двигуни машин, щоб туди ж підігнати техніку…

Звідки взялись ці демонстранти? На табличках надписи французькою та… українською: «Собаки НАТО, повертайтесь додому!». Це ж треба, до Альянсу нас ще не прийняли, а вже обзивають!

Тим часом юрба наближається все ближче і в наших хлопців летять презервативи, наповнені водою. Жива лінія в українських камуфляжах дихає образою і бажанням дати прочуханки. Але наказ — стояти. І тільки коли демонстранти починають нагло вклинюватися в шеренгу, командир роти капітан Ігор Татарченко вирішує відтіснити тих, хто намагається прорватися до табору.

Шеренга крок за кроком «пресує» демонстрантів. Кожний метр відвойованої дороги супроводжується злагодженим глухим вигуком підрозділу…

Демонстранти не змирились з першою поразкою. Вони знову наближаються до шлагбаума. Підсилений мегафоном голос одного з лідерів звучить зовсім провокаційно: «Ес-Ес Нейто!»

Один з учасників акції замахується кулаком на стрій морської піхоти. Важко розібрати, що діється. Ось навалились декілька людей. Група журналістів, наставивши камери, «смакує» цей момент. Репортерка, яка по мобільнику тримає зв'язок зі своєю радіоредакцією, вражено завмирає…

Коли втомлені українські морські піхотинці вже повертались до табору, збуджено обговорюючи епізод на «чек-пойнті», командир взводу старший лейтенант Микола Захватихата несподівано виголосив:

— Ось ми й зустріли день нашої бригади!

Далеко в Криму у той самий день якраз лунали вітальні промови з приводу 10-ї річниці бригади морської піхоти. Інші наші хлопці ламали цегли у себе на голові, демонструючи цивільним «крутизну» морської піхоти. А потім було застілля і тости начальників. Наші ж «чорні берети» в Шотландії йшли обтрьохані грязюкою і водою з презервативів, якими в них жбурляли демонстранти.

Українцям протистояли перевдягнені у цивільне британські десантники. Класні виявились хлопці. Це з'ясувалось увечері за пляшкою віскі. Скріплюючи дружбу міцним напоєм, ми познайомили колег з деякими нашими традиціями. Вигуки «Будмоу!» з англійським акцентом не вщухали навіть тоді, коли ми попрощалися і пішли спати. І як ми повірили, що демонстранти справжні?

Ввечері холодно. Але наші настільки втомились за день, що спальний мішок здається просто казкою. Всі намагаються швидше заснути, бо вночі треба буде міняти патрулів і людей на «чекпойнті».

Старшому лейтенанту Роману Білостигнюку не пощастило. Під час чергової «напруги» на «чек-пойнті» він поспішав з табору до воріт «Уест-Фру» і впав. Пошкодив пальця об автомат.

Мізинець, здавалося б, дурниця. Але французький лікар в таборі стривожено закивав головою. Глибока рана, перерізано нерв, можливо ушкоджено суглоб. Тільки серйозна операція може відновити рухливість пальця.

Супроводжую потерпілого. Летимо на «Роттердам». Приязні голландські лікарі готові допомогти, але… Рентгенівські знімки показують, що операцію такого рівня на кораблі не зробити.

Залишається британський госпіталь десь на березі, або французькі лікарі на нашому ж рідному «Сіроко». Переговори з французами завершуються доброю звісткою для Білостигнюка. На «Сіроко» беруться за таку операцію. Знову переліт на гелікоптері. І знову лікарі, і знову рентгенівські знімки. Постраждалий в «тільнику» винувато посміхається перед тим, як наркоз змушує його забути про біль.

Французька «Пума» наступного дня доставляє мене до «Уест-Фру». Білостигнюк під наглядом лікарів ще два дні буде на «Сіроко», командир якого П'єр Марі Депланк з гордістю промовив з приводу появи на борту хворого: «Ми завжди дбаємо, щоб у нас були добрі лікарі».

Старший лейтенант Роман Білостигнюк повернувся веселий і щасливий. Палець в бинтах, а в руці пакет всіляких сувенірів на добру пам'ять від лікарів. НАТО врятувало мізинець нашого старлея! Хлопцю все ж пощастило, що попав на чудових французьких лікарів.

Наше прогресивне екіпірування, втілене в обриси камуфляжного рюкзака, не витримує випробування навчаннями.

Рвуться лямки, летять заклепки. З таким рюкзаком загалом добре хіба що зображати стиль «а-ля мілітарі», а не воювати. Що вже й говорити про інші речі. Наприклад, «берці», в яких місяцями тупотить українська піхота. Важкі, збивають ноги. Щоб якось підігнати таке взуття, наші перебивають дірки, щоб шнурівка була тугішою. Так хоча б ноги не повивертаєш, коли будеш стрибати.

А ще рветься так звана розгрузка — жилет на груди для набоїв. Та й бушлати під дощем мокнуть. Камуфляжна накидка типу «пончо» теж не для дощів.

Але є, перепрошую за пафосний стиль, невичерпний ентузіазм бути дійсно морською піхотою. Є й досвід чималий.

Командир роти Ігор Татарченко, наприклад, брав участь у всіх міжнародних навчаннях з 1998 року. Навчався у Великобританії — на курсах «командо». Те ж саме стосується й інших офіцерів.