Албі бек - Альбій Шудря

— Вагнер! — назвав ім’я і простягнув руку для знайомства власник «Жигулів». Сіли в машину. Покотились по дорозі, яка швидше нагадувала місячну поверхню з кратерами, ніж вулицю містечка. Вагнер спочатку мовчки спостерігав, що я роблю з його машиною. Потім переконався, що рівень водія все ж вищий, ніж могло бути. Заспокоївся. Рішуче підпалив цигарку і, почісуючи щетину на шиї, перевів погляд на дорогу попереду. Так з неговірким Вагнером, який, нахилившись вперед, шкрябав щетину і пихкав у лобове скло димом, їздили вулицями напівзруйнованого війною Галі. Попри магазини, вигляд яких нагадував пункти роздачі пайка в обложеному ворогами місті. Минаючи колись діючий вокзал, що зяяв страшними отворами замість вікон. Долаючи переїзд через «залізницю», якщо так можна назвати насип без рейок, розтягнених збирачами металобрухту.

Життя тривало лише поблизу ринку. Тут народ неквапливо снував навпроти воріт, не звертаючи ніякої уваги на нервові гудки автомобільних сигналів. Потім, як це було в Сухумі, виникла ідея дарма не витрачати бензин. Підвезли «одну хорошу людину».

Потім ще і ще. Щоб не казали абхази про грузинів і навпаки, між ними дуже багато спільного.

Перед останнім екзаменом з’явилась дуже гарна новина. Гіл таки поїхав у відпустку на Ямайку! Це підняло настрій. Але відчуття фатальності цієї останньої спроби продовжувало під’їдати десь зсередини.

Тест-драйв цього разу приймав спокійний і доброзичливий філіппінець Рубен. Ми поїхали вулицями. Щоб не концентрувати увагу екзаменатора на моїй персоні, я одразу почав розмову про Філіппіни, культуру та традиції цієї країни. Журналістський досвід допомагав безперервно нанизувати одне питання на інше, і це імпровізоване інтерв’ю під час здачі тест-драйву дало свій результат. Коли ми в’їжджали у ворота табору, Рубен був моїм кращим другом і обурювався, як це я з першого разу не здав на права. Останні сумніви екзаменатора були розвіяні вишколеною парковкою з допомогою дзеркал у вузький простір поміж машинами. Рубен з повагою потис руку, а я подумав про те, які ж вони класні, ці філіппінці.

Це була перемога!

Для українців, які стали миротворцями у багатьох «гарячих точках», водіння завжди було проблемою. Точніше, деякі з офіцерів водять дуже добре. А інші — ніяк. Поясняюється все дуже просто — у кого вдома є власний автомобіль, той у Місії і король доріг. Але особистий транспорт для більшості офіцерів все ще недосяжна мрія. Тому й виникають час від часу проблеми, як це було зі мною. І спробуй тоді довести, що ти, наприклад, добрий журналіст, якщо ти такий слабак за кермом.

У військовому училищі мені вже доводилось здавати на права. Ми два роки записували до зошитів формули, перемальовували картинки двигуна та інших агрегатів вантажівки.

Потім під керівництвом бравих прапорщиків опановували навичками керування. Ніколи не забуду, як зі швидкістю 60 км на годину їхав вулицями Львова, а інструктор весь час матюкався і нетерпляче кричав: «Газу, газу!» Бо товариш прапорщик поспішав до села Вінники на весілля доньки. Але ж то була практика!

І вона дала результати, дозволивши з першого разу пройти екзамен і отримати права.

Дуже шкода, що вони пролежали без діла двадцять років.

Все треба було починати з нуля.

Бідні українські офіцери стали заручниками свого невисокого матеріального статку та традицій непереможної Радянської Армії. В наших військах офіцерів обслуговують водії. Сідаєш «старшим машини», ставиш підпис на шляховому листку (ніби ти краще знаєш за водія, як тому треба їхати). Потім вперед! Якщо водія нема, а це буває дуже часто — офіцери української армії їдуть автобусами чи тролейбусами. Бо ж армія завжди з народом! Товаришу полковник, поступіться місцем дамі і не штовхайте своїм кашкетом кондуктора!

В ООН серед військових спостерігачів — всі водії, незалежно від звання. Чиркнув пластиковою карткою-правами по «кар логу» в машині. Електроніка зчитала твій код і не тільки розблокувала авто, але й одразу почала «шпигувати» за твоїм лімітом швидкості. Порушив, вирішив «поганяти» — а комп’ютер вже й «стуконув» у головний транспортний офіс. І там тебе чекає перше з трьох можливих попереджень. Але це вже інша проблема. Головне ж, що за кермом і теоретично, і практично можуть бути всі — від генерала до лейтенанта. В Косові, в штабі КФОР, де командувала НАТО, теж всі «драйвери». Офіцер йде до транспортної роти, показує заявку і йому видають ключі від авто.

Заправився і поїхав куди потрібно. Полковник за кермом — це нормально. А що вражає найбільше — водити можуть всі! Тому що там, у них на батьківщині, ніхто ніколи не молився на купу заліза, розповідаючи друзям скільки років збирав гроші на придбання «Москвича». Там у них нема такого дебільного поняття, як «автолюбитель», що передбачає обов’язкову передплату журналу «За рулем» і захоплюючі вихідні під черевом автомобіля з гайковим ключем, який завжди лежить в гаражі поряд з трилітровими слоїками домашньої консервації. Нещасні наші люди!

Бідні наші офіцери, більшості з яких так і не судилося зрозуміти свого принизливого становища!

Правда, й там у них бувають дуже специфічні шоферюги.

Одному з французьких офіцерів на ймення Ерік «вдалось» за чотири місяці миротворчої місії розбити чотири службових машини. Остання ДТП сталась буквально за день до від’їзду з Косова.

Ерік попросив машину директора прес-центру і того ж вечора розбив її, чим сильно розлютив німецького полковника. Але як би там не було, автомобіль — це свобода пересування.

Дороги Кавказу для мене були відкриті. Звичайно, ті дороги, які вже розміновано. І ще потрібно було завжди пам’ятати, що практично скрізь на дорогах розгулюють коні, корови й свині. З коровами якось легше, бо вони мирно сплять на середині дороги, де не так докучають кусючі комахи. А от свині, прудкі й піджарі, як хорти, місцеві свині, дуже підступні створіння.

Військові спостерігачі називають їх «п’ятдесят баксів». Тому що, не дай Боже, зіб’єш тварину — хазяї одразу влаштують гвалт. І вимагатимуть ті самі п’ятдесят доларів компенсації. Є у свиней й інше прізвисько. Іноземцям дуже важко вимовити російське