Албі бек - Альбій Шудря

І ще важлива деталь: мовний бар'єр вже давно для більшості українських офіцерів — не бар'єр. Неодноразово так було, що британці підходять щось з'ясувати, з надією запитуючи, чи розуміють наші англійську. А у відповідь — ніяких проблем, мовляв, з англійською все гаразд.

Наші морські піхотинці завоювали симпатії зарубіжних колег. Наші готові до будь-яких випробувань — допомагати біженцям, знищувати «терористів», патрулювати в негоду. Командир батальйону полковник Ерік Фурне каже, що йому було за честь працювати з українцями. І якщо, не дай Боже, реальні бойові дії — полковник, без усіляких сумнівів, взяв би до складу своїх сил морських піхотинців з України. Це були щирі слова — всі відчули.

Коротке прощання біля ангарів «Уест-Фру». Українці презентують свої традиційні сувеніри — керамічну чашку з емблемою, календарі з морським піхотинцем. До речі, на календарі, віддрукованому у фотоательє Феодосії, капітан Олександр Єсін.

І поки французи всі як один уважно розглядають плакатне зображення нашого товариша, лейтенант Костя Суханюк несподівано вимовляє: «Голосуйте за Єсіна!» Тобто майже як за Єльцина.

Спочатку регочуть наші. Після перекладу — французи. Тим часом з наших рюкзаків з’являється й пляшка горілки «Неміров».

Обличчя французів стають злегка напруженими. Вони все ще свято вірять, що ми звикли хлебтати горілку, як воду, і їм ніколи за нами не вгнатися. Але після прощальних «ста грам» на обличчях — посмішки. Всі знову відчувають себе рівними серед рівних.

Декілька годин в Единбурзі, де все просякнуте шотландським духом, в очах мигтить від традиційної тканини в клітинку.

Звуки волинок супроводжують навіть під час «екскурсій» до магазинів. Дві ночі в старовинних Казармах Редфорда, де з 1914-го року, схоже, робили лише косметичні ремонти, а все напрочуд чисто і приведене до ладу. Кожна деталь там — від старовинних, схожих на замки, будівель до безлічі оригінальних картин із зображеннями різноманітних батальних сцен — розповідає про історію.

І от, нарешті, дорога до військово-повітряної бази.

Завантаження буквально «з коліс» і політ додому. Ніяких тобі перевірок, митників чи поліції. Ми злетіли через декілька хвилин після того, як вийшли з автобуса і закидали речі всередину транспортного «ІЛа»! Бай-бай, Скотленд!

На рідному льотному полі Бельбека під Севастополем нас вже очікують суворі представники всіх українських силових відомств. В очах мигтить від кількості людей у великих, схожих на міні-аеродроми фуражках. Цей елемент форми завжди видає наше радянське минуле.

— Можна виходити?

— Стоять!

Починається довга і нудна перевірка. Нас суворо запитують, скільки пляшок віскі ми привезли з собою? Чи, не дай Боже, більше двох на кожного? А ми привезли досвід «Північного Сяйва». Але ця подія блідне на тлі іншої. На флоті починається чергова київська інспекція. Доля кожного офіцера буде вирішена в залежності від того, як хто відкрокує по плацу, відгорланить стройову пісню і покаже конспекти з гуманітарної підготовки.

На аеродромі звучить Національний гімн. Всі виструнчились.

Як я люблю тебе, Україно!

— Як я заскучав за цією машиною!

Новоприбулий поліцейський Місії Пітер плавно піддає газу і переходить на підвищену передачу. «Тойота 4 Раннер» весело урчить движком і мчить вулицями Сухумі — невизнаної столиці невизнаної країни Абхазії.

Темношкірий чолов’яга баскетбольного зросту на ймення Гіл прискіпливо зиркає на водія. Гіл приймає іспит. Тому досвідчений німецький поліцейський Пітер, який намотав сотню тисяч кілометрів дорогами Косова під час попередньої Місії, все одно хвилюється. Гіл зараз головний. Від нього залежить отримання прав.

Потім за кермо сідає ще один німецький поліцейський Андреаз, а його щасливий колега, який випробування пройшов, займає поряд зі мною місце на задньому сидінні.

— Це гарна машина. Дуже потужна! — каже новий учасник тест-драйву. Позадорожник знову легко набирає швидкість. Під вправною рукою «Тойота» елегантно виконує всі розвороти на гірці, потім знову вирулює на вулиці пальмового причорноморського міста.

Господи, тепер моя черга! Підозрюю, що мій досвід на тлі досвідчених німецьких поліцейських — це просто знущання над машиною. Але приборкую мандраж і теж намагаюсь випромінювати впевненість:

— Куди їдемо, шефе?

В теорії водіння я не слабак. І машина благополучно рушає.

Гіл змахує рукою — «прямо». Потім — «поворот наліво». Знову «прямо»… «Тойота» біжить вулицями. І прискіпливий погляд Гіла вже ніби пом’якшав. Однак на перехресті, де дорожні знаки заросли буйними зеленими кущами, нас хвацько «підрізає» місцевий джигіт на «BMW». Результат для мене сумний. «Тойота» глохне в найнезручнішому для тест-драйву місці — на подзьобаному асфальті інтенсивного перехрестя.

— Ба, ти що робиш? Хочеш повбивати всіх нас? — вигукує Гіл скоромовкою енергійних темношкірих реперів.

Гіл нервує. Чим більше він обурюється, тим швидше мої міцні теоретичні навички бліднішають і втрачають сенс…

Це провал. Гіл обрав свою жертву. Він буде демонструвати свою принциповість на мені. Тому що не буває так, що всі їздять однаково добре. Чому ж тоді оонівські машини час від часу потрапляють в ДТП? А це доповіді старшому начальству.

Начальство ж боїться Нью-Йорка, адже там, у штаб-квартирі, обурюються: «А ви куди дивились?»

Гіл не хоче втрачати роботу і повертатись на батьківщину — сонячний острів Ямайка.

— На гірці в тебе добре, задній хід і розвороти — добре. А в місті — проблеми. Перездавай завтра, — каже Гіл. І я знаю, що в мене залишилось лише дві спроби.

Наступного дня Гіл пропонує поїхати під заборонювальний знак, який я, звичайно, не помітив.

— Розслабся, мужиче! Хочеш, приходь здавати після обіду? — єзуїтськи запропонував Гіл.

Ввічливо відхилив пропозицію. Треба виграти час. Треба тихцем потренуватись. Нездача на службове посвідчення водія обернеться повним крахом. Це тут називається «репатріація».

Одного албанця відіслали додому одразу після того, як той під час екзаменаційної парковки заднім ходом зніс пальму. Я