Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Єжи Косинський

Розфарбований птах

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

© Jerzy N. Kosinski, 1965, 1976

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

ISBN 978-617-12-6024-5 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Косинський Є.

К71 Розфарбований птах : роман / Єжи Косинський ; перекл. з англ. Є. Даскал. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 288 с.

ISBN 978-617-12-5063-5

ISBN 978-0-8021-9575-3 (англ.)

Уявіть: хлопчик розмальовує птаха, щоб перетворити його на таку собі веселку в пір’ї, а потім відпускає. Інші птахи осліплені яскравими барвами, вони починають атакувати бідолаху, не вірячи, що той — член зграї. Пошматоване тіло розфарбованого птаха падає в траву, збираючи довкола себе дітей, які з цікавістю дивляться на труп. Жорстоко? Не для реалій Другої світової, коли шестирічний хлопчик, схожий чи то на цигана, чи то на єврея, опиняється в чужому селі. Він кличе маму, але її немає. Натомість малий бачить тільки смерть, насилля, знущання, збочення, кров, він сам стає жертвою середньовічної дикості та цькування...

УДК 821.111(73)

Перекладено за виданням:

Kosinski J. The Painted Bird : A Novel / Jerzy Kosinski. — 2nd ed. — New York : Grove Press, 1995. — 234 p.

Цей переклад нового видання «Розфарбованого птаха» містить деякі факти, яких не було в першому виданні

Переклад з англійської Єлени Даскал

Обережно, ненормативна лексика та сцени насильства!

Дизайнер обкладинки Дарія Пістрюга

Пам’яті моєї дружини Мері Гейворд Вейр,

без якої навіть минуле втратило б сенс

І знав лиш Бог сивобородий, що це — тварини різної породи.

Маяковський

Опісля

Навесні 1963-го я відвідав Швейцарію разом зі своєю дружиною, народженою в Америці. Раніше ми вже проводили там відпустку, але того разу опинилися в країні з геть іншою метою: моя дружина кілька місяців змагалася з хворобою, яку вважали невиліковною, і приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися з черговою групою спеціалістів. Ми розраховували залишитися там на деякий час, тож винайняли номер люкс у схожому на палац готелі, що велично стримів на березі озера старого фешенебельного курорту.

Серед постійних мешканців готелю була ватага заможних східноєвропейців, що оселилися в цьому містечку напередодні Другої світової війни. Всі вони покинули свою батьківщину ще до початку різанини, тож ніколи не боролися за свої життя. Затишно влаштувавшись у своїй швейцарській гавані, вони надавали самозбереженню не більшого значення, ніж буденному життю. Це переважно були літні люди, сімдесяти-, а то й вісімдесятирічного віку, неприкаяні пенсіонери, що завзято базікали про своє старішання і те, як щодня зменшується спроможність чи бажання жити на теренах готелю. Вони гаяли час у залах відпочинку та ресторанах або походжали приватним парком. Я часто вирушав за ними назирці, зупиняючись там, де й вони, перед портретами державних діячів, що жили в цьому готелі між світовими війнами; разом із ними я читав урочисті меморіальні дошки, що свідчили про численні міжнародні мирні конференції, які відбувалися в готельній залі зібрань після Першої світової війни.

Час від часу я заводив бесіду з кількома представниками цих добровільних вигнанців, та варто мені було торкнутися теми воєнних років у Ценральній чи Східній Європі, вони негайно нагадували мені, що знають про війну небагато, та й те завдяки радіо і газетним звітам, адже приїхали до Швейцарії ще до початку того шаленства. Покликаючись на одну країну, де розташовувалася більшість концентраційних таборів, я наголошував, що в період із 1939-го до 1945-го лише мільйон людей загинули внаслідок суто військових дій, а п’ять із половиною мільйонів загарбники знищили. Понад три мільйони жертв були євреї, а третині не виповнилося навіть шістнадцяти. Ці втрати становили двісті тридцять мерців на тисячу людей, і нікому ніколи не вдасться порахувати, скільки ще були скалічені, травмовані, зламані фізично чи морально. Мої слухачі ввічливо кивали, визнавали, що завжди підозрювали, що знервовані репортери прибріхували у звітах про табори і газові камери. Я запевняв їх у цьому, адже провів дитинство та юність у воєнній та повоєнній Східній Європі; я знав, що справжні події були значно жорстокіші за будь-які химерні вигадки.

У ті дні, коли мою дружину ув’язнювали в шпиталі для досліджень, я винаймав машину та їздив світ за очі. Я мандрував елегантно наманікюреними швейцарськими шляхами, що звивалися серед полів, рясних на приземкуваті сталеві та бетонні танкові пастки, насаджені тут упродовж війни, щоб завадити наближенню ворожих машин. Вони досі стояли на своїх місцях, крихкі захисники від нападу, який ніколи не відбувся, і здавалися недоречними та марними, як старезні вигнанці в готелі.

Часто по обіді я винаймав човен і безцільно веслував озером. У такі миті я найгостріше переживав власну ізоляцію: моя дружина, мій емоційний зв’язок з існуванням у Сполучених Штатах, помирала. Я підтримував контакт із залишками своєї родини в Східній Європі лише за допомогою поодиноких таємничих листів, що завжди залишалися на поталу цензора.

Дрейфуючи озером, я відчував, як мене переслідує безнадійність; не просто самотність чи страх перед дружининою смертю, а страждання, прямо пов’язане з порожнечею життя вигнанців і неефективністю післявоєнних мирних конференцій. Думаючи про меморіальні дошки, що прикрашали готельні стіни, я замислювався, чи автори мирних угод підписували їх добровільно. Події, що розгорталися після тих конференцій, не свідчили на користь такого припущення. Утім підстаркуваті вигнанці в готелі продовжували вірити, наче війна була загадковим відхиленням у світі доброзичливих політиків, чий гуманізм неможливо оскаржити. Вони не могли повірити, що деякі гаранти миру пізніше ставали ініціаторами війни. Через їхню невіру мільйони таких, як мої батьки і я, втрачали шанс на порятунок, змушені були пережити події, значно гірші за ті, що їх забороняли красномовні угоди.

Надзвичайна невідповідність між відомими мені фактами й туманним, нереалістичним поглядом вигнанців і дипломатів страшенно дратувала мене. Я почав знову вивчати своє минуле і вирішив змінити свою спеціалізацію із соціальних наук на художню літературу. Я знав, що, на відміну від політиків, які давали екстравагантні обіцянки утопічного майбутнього, художня література може зобразити життя таким, яким