Албі бек - Альбій Шудря
В одній з кімнат знаходимо досить пристойні та зручні дивани. Але тільки ми починаємо розташовуватись на цьому місці, як з’являється француз і з нахабним виглядом випроводжує нас з кімнати.
— Тут місце мого командира! Вже зайнято!
Отакої! Реальні труднощі миттєво змусили наших союзників забути про дипломатичний етикет. Почалась боротьба за виживання. Але ми не впали у відчай. Вже в іншій кімнаті натрапили на столи, на яких все ж краще ночувати, ніж на підлозі.
Досліджуючи сусідні будівлі, я знайшов кімнату, в якій купою аж до стелі були звалені матраци. Ми з Іваном хутко перетягнули собі одразу по два. На одному можна спати, іншим привалити себе. Вийшло щось схоже на два кубла. Але головне, що не замерзнеш. Проте яке ж було наше обурення, коли через п’ять хвилин ми побачили, що наші матраци вже тягне кудись інший француз!
— Що ти робиш? Це ж наші матраци! — спинив я нахабу. Той щось почав невдоволено белькотіти по-французьки, і знову потягнув здобич.
— Я покажу вам сотню цих матраців! Пішли зі мною! — майже по буквам вимовляючи англійські слова, намагався я переконати француза. Однак той англійської не розумів. Тоді я рішуче взяв француза за рукав і повів на вулицю. Показав будівлю, де ми й знайшли ті чортові матраци. Француз нарешті второпав, що ми мали на увазі і йому стало соромно. Незабаром з тої комори наші союзники натягали собі матраців для всього взводу.
У приміщенні було все ж дуже холодно. Ми хотіли дочекатись, коли нарешті завершиться метушня. І вже потім гідно зайняти місце у своїх кублах, спорудження яких продемонструвало бійцям іншої держави нашу військову винахідливість.
Але крізь холодну темряву радіо донесло гарну новину — командир «Сіроко» вирішив-таки ризикнути й евакуювати свій десант. Цілу ніч на десантних плавзасобах возили людей і техніку. Останній солдат ступив на борт «Сіроко» о 5-й годині ранку.
Після цього спали, як мертві. А корабель тим часом взяв курс на південь.
* * *
Затока Люс-Бей повинна стати основним випробовуванням для французького батальйону, в складі якого діє наша рота. Тут якраз і має вирішатись доля уявної країни «Геловей».
Нашу роту перекидають на нідерландський корабель управління «Роттердам». Всього декілька годин знайомства з величезним десантним «каютоносцем», перетвореним на мозок навчань. Просторі коридори, дуже багатонаціональний склад «населення». У наших найбільший шок від того, що увечері у них тут справжня дискотека. З музикою та танцями… Декілька годин сну на новому місці. І о третій ранку вже знову всі на ногах.
На ангарній палубі взвод за взводом «Сі кінги» підбирають підрозділи, щоб викинути їх у темряву на узбережжі.
* * *
«Сі кінг» продирається крізь темряву, долаючи милі від корабля управління «Роттердам» до аеродрому. Українці будуть брати стратегічний об’єкт під контроль. Востаннє зблискує затока Люс Бей, далі — земля. Що то за аеродром, і які сюрпризи приготували там? Гелікоптер притискається до землі. Йдемо! Ми залишаємося на полі поблизу злітної смуги. Командир роти Ігор Татарченко віддає розпорядження, і підрозділи старшого лейтенанта Миколи Захватихати і лейтенанта Костянтина Суханюка, витягнувшись довжелезною змією, тихо переходять до місця збору.
Розмови пошепки. Дії виважені, ніякої метушні. Через 10–15 хвилин групи морських піхотинців розчиняються в «зеленці».
Аеродром, який було взято «під контроль», виявився запустілою військовою базою «Уест-Фру» в західній Шотландії. Обідньої пори прибула основна частина батальйону. Французьке командування облаштувалось у авіаційному ангарі. Тим часом українські морські піхотинці продовжували контролювати підходи до «Уест-Фру». В перерві між патрулюванням — обід з французьким пайком. Всі навчились швидко підігрівати їжу за допомогою мініатюрної «шашличниці» і таблеток сухого спирту. Дві таблетки — і консерва гаряча. Якщо вчасно підкинути до вогню третю таблетку — можна скип’ятити горнятко води і випити розчинної кави. Вітчизняний пайок, кажуть українці, теж непоганий. А от з підігрівом — не додумали…
* * *
Ми таки налякали британців, які ніколи не сподівались побачити на своєму острові слов’ян, озброєних «калашниковими».
Можливо, це навіть не було переляком. Але один з місцевих кореспондентів подав новину саме так. Мовляв, британці на машинах їхали на уїк-енд, а якісь іноземці на світанку блокували дорогу, поки з плавзасобів на берег виїжджала військова техніка.
Якась дитина почала істерично плакати. Дитяча сльоза розбудила у журналіста почуття громадського обов’язку. Дуже швидко повідомлення стало обростати загрозливими подробицями і зайняло перші рядки в стрічках світових агенцій. Керівництво міноборони у Києві заклякло від жаху перед міжнародним скандалом. Там подумали, що ми щонайменше розпочали бойові дії у Британії. Я відчув це по настрою нашого керівника контингенту. Його службовий мобільний бомбардували дзвінки розлючених адміралів та генералів з батьківщини. Ніяких пояснень не приймали. Екзекуція мала відбутись після повернення додому.
Наші зарубіжні колеги тільки здивовано зводили плечима, коли ми намагались пояснити, яка у нас халепа. Британці казали, що скарги на дії військових у них в країні — справа звична. Не буває таких навчань, аби чиюсь клумбу з квітками не переїхав танк або на поле якогось фермера не приземлився парашутист.
Вони нашої проблеми не розуміли. Але папірця з підтвердженням того, що ми нічого поганого не скоювали, все ж виписали.
Один з представників українського генштабу, який завжди крутився поряд з нами, загорівся бажанням знайти журналіста, котрий став автором «сенсації».
— От якби знайти його через тих журналістів, які «грають» тут на навчаннях з нами! Ми б переконали його, що все тут поіншому, — вдався у
