Албі бек - Альбій Шудря

— Мій полковнику, завдання у Місії повністю виконано!

А у відповідь зовсім не лагідний голос:

— Твою мать, чому так довго! Поки ти там гроші заробляв у своїх «закордонах», ми тут зашивались! У нас тут перевірка за перевіркою!

Від французів нас радикально відрізняє хіба що ставлення до пропозиції послужити в Місії. В них небагато таких, хто одразу рвонув би у те ж Косово. Хоча у них в армії за службу в Місії платять у два рази більше. Але система хитра — починають платити з надбавками не одразу, а коли пробув три місяці в «гарячій точці». Та навіть матеріальне стимулювання не є достатньою мотивацією для добровільного відрядження. Тому у французів просто віддають накази і їх виконують. В результаті, за час служби кожному, причому неодноразово, доводиться виїжжати за межі батьківщини. А у нас все навпаки. У нас рвуться до «гарячої точки», а туди не так легко втрапити. Бо начальство вважає, що зарплата у «баксах», плюс нормальне харчування та ще й відсутність совдепівського армійського маразму, — величезний стимул! Тому начальство відпускає не всіх. Миротворчість у нас в армії — особлива премія.

На дверях моєї кімнати в контейнерному будиночку на Рим-стріт з’явилася нова табличка. Моє прізвище залишилось, а от прізвище Озборн змінилось на Метью. Нового сусіда звали Девід. Як і його мовчазний попередник, він відповідав за контракти з фірмами, що обслуговують штаб. Вільного часу Девіду завжди бракувало, але все компенсувала його невичерпна енергія і колосальне, навіть як на британців, почуття гумору. В яку завгодно погоду, сніг чи дощ, Девід зранку виходив на пробіжку і намотував свої обов’язкові милі навколо хелі пед — гелікоптерного поля. Після пробіжки, обмотавшись рушником і весело наспівуючи, біг у душову. Потім вплигував у форму і знову, щось наспівуючи, як на крилах, мчав до офісу.

Девід став моїм другом, тому що ми вміли сміятися з багатьох речей.

— Прокидайся, друже! Як спалось? — звучав зранку бадьорий голос сусіда, який вже встиг першим у всьому будиночку сходити до душу. Я ж в цей час лише розплющував очі.

— Доброго ранку.

— Час підніматися. Місія триває!

— Ця місія — як політ на Марс, щодня одне й теж саме! — якось невдоволено пробурчав я.

Девіду моє порівняння дуже сподобалось, і він довго реготав, знаходячи все нові свідчення схожості з нудним польотом в космічному кораблі.

Наступного ранку замість радісного «Доброго ранку!» я почув трагічний голос Девіда:

— В мене дуже погані новини…

Від цих слів аж похололо. Я чекав від Девіда пояснення, подумки готуючись до чогось неприємного, а можливо, й настільки важкого, що потрібно буде зібрати всю волю в кулак, щоб пережити й цю чорну смугу у житті.

— Дуже погані новини, — продовжив Девід і зробив паузу. І в цей момент в куточках його очей ледь помітно промайнули бісенята. — Вночі наш космічний корабель відхилився від курсу на мільйони миль! Тепер місія на Марс буде на місяць довша, — серйозним голосом повідомив британець.

Мені відлягло від серця, і ми довго реготали. Потім вже спокійніше Девід додав:

— Мені подовжили термін служби в Косово на місяць. З поверненням додому доведеться почекати. Але переживемо!

Зима на Балканах була сніжна. Її заметілі зустріли мене на шляху з відпустки. На військовій базі «Shoes Factory» в Скоп’є я дочекався «шатла» до Приштіни. Виявилось, що мені доведеться бути єдиним пасажиром міні-баса з двома водіями-французами.

По-англійськи вони говорили погано. Тому я просто дивився на дорогу, яку почало присипати першим снігом. За довгі місяці я вже добре вивчив весь маршрут. Ось прикордонний пункт, на якому ми, не очікуючи довгих перевірок, одразу вирулюємо на об’їзний шлях. Ось вже їдемо по Косово… Снігопад тим часом посилився і несподівано накрив нас, як біла ковдра. Водій зменшив швидкість. Щоб не заїхати на обочину, ми тепер просто повзли по трасі. Це можна було порівняти навіть з тим, ніби ми повільно пливемо під водою, тільки замість всілякої водорості на вікна липли клапті білого снігу.

— Ми як на підводному човні! — не втерпів я поділитися враженнями з французькими солдатами і таким чином жартома розрядити напругу. Але з англійською в них були навіть більші проблеми, ніж я підозрював. Солдати не зрозуміли, що я від них хочу. Тоді я спробував вдатися до чисто французького образу:

— Жак Кусто! Субмарина!

Це спрацювало. Французи розплились у посмішках. Тим часом природа з нами не жартувала. Трасу засипало. Ми й так вже їхали зайвих три години. Навкруги все поринало в щільну темряву. Застрягти на дорозі на ніч не хотілось. Тому ми продовжували тихцем долати кілометр за кілометром.

Вже неподалік Приштіни ми втрапили в справжню пастку, влаштовану ожеледицею та сніговими заметами. На трасі скупчились сотні авто. Хтось постійно буксував. Довжелецька лінія машин тягнулась на багато кілометрів, аж до далекого світла у вікнах багатоповерхівок. Їхати було вже просто неможливо — колеса тепер лише відчайдушно ковзали по поверхні. Французи щось емоційно обговорювали. Я зрозумів, що у нас є ланцюги на колеса, але в цьому дурдомі треба було якось ці «wheel chains» начепити. Врешті-решт іншого виходу не було, і помічник водія, незважаючи на нетерплячі автосигнали за нашим міні-басом, почав здійснювати цю операцію. Я кинувся йому допомагати.

Проте від сильного холоду у француза замерзли руки. Я метнувся всередину автобуса і в одній з своїх дорожніх сумок, на щастя, дуже швидко знайшов свої шкіряні рукавички. Віддав водієві. Вони й стали вирішальним засобом боротьби з несподіваною навалою зими.

З ланцюгами наш міні-автобус одразу пішов як всюдихід.

Ми впевнено пробились ще на декілька сотень метрів до своєї мети, поки попереду